Розділ 8: «Що хотів показати Валарін»

Важкі темні хмари опустилися на місто та на все королівство дварфів. Морок повільно ковтав залишки світла, занурюючи руїни в холодну зловісну тінь.

Нот, привівши думки до ладу, одразу кинувся до коридору шукати Каспіана та Айдена. Він знайшов їх обох непритомними — дівчина зі сріблястим волоссям прикувала їх до кам'яної стіни міцними льодовими путами.

У цей момент до коридору підібігла решта команди: Брунор, Селена та Рейвен, важко дихаючи після бою з гоблінами.

— Що в біса тут сталося?! — вражено запитав Брунор, оглядаючи закрижанілі стіни.

— Де Валарін? — занепокоєно додав Рейвен.

— Що з Королем? — тихим голосом запитала Селена.

— Ми програли, — важко відповів Нот, опустивши голову. — Король мертвий. Валарін мертвий. А невідомий ворог, який усе це влаштував, переміг. І він дуже сильний... А ми навіть не знали про його існування.

— Що ти кажеш? Який ворог? — перепитав Рейвен, зсунувши брови.

— Давайте все потім! — сказав Нот, дістаючи зброю, щоб розбити лід.

— Так, треба негайно допомогти нашим, — погодилася Селена і за зброї вони швидко звільнили непритомних Каспіана та Айдена з крижаного полону.

— Чому тут так холодно, і скрізь лід та сніг? — пробурмотів Брунор, розтираючи затерплі плечі.

— Це дівчина. Вона володіє стихією холоду й льоду... надзвичайно потужною, — відповів Нот.

— Вони все ще без тями. Треба негайно забиратися звідси, — наполягала Селена.

— Так, зараз у місті почнеться справжній хаос, — похмуро мовив Брунор. — Трон порожній. А вбивство Короля дварфом лише додасть напруження.

— Заждіть... Валарін дав мені ключ, — сказав Нот, витягаючи з кишені старий метал. — Сказав, що там можуть бути відповіді.

— Валарін?! Ти мабуть жартуєш? — обурилася Селена.

— Його обманули. Він не був поганим... розумієте? — намагався пояснити Нот.

— Хлопче, він почав усе це безумство, — відрізав Брунор, і його голос звучав важко та суворо. — Вже ніщо його не виправдовує.

— Тоді можете й мене звинувачувати, бо я не спинив його! — рішуче відповів Нот.

— Зараз не час для сварок! — втрутився Рейвен, стаючи між ними. — У всіх багато питань. Спочатку треба вивести звідси Каспіана та Айдена. Бруноре, ти знаєш, де може бути дім Валаріна?

— Ти зараз серйозно? — невдоволено вигукнула Селена. — Пропонуєш шукати його під час хаосу, який вже вирує на вулицях?

— Ми розділимося, — спокійно перебив Рейвен. — Якщо Нот каже, що там відповіді — це нам потрібно. Коли повернемося до гільдії, у нас має бути хоч щось, окрім виправдань.

Ніхто більше не заперечив. Рейвен знову повернувся до Брунора: — Бруноре?

— Не знаю... Я чув лише, що він збудував будинок десь за містом, це все. Зараз шукати його наосліп — не краща ідея, та й небезпечна, — відповів дварф.

— Селено, а якщо ти подивишся на все згори? — звернувся Нот до ельфійки. — Можливо, вдасться знайти самотній дім за містом.

Селена невдоволено поглянула на хлопця, але важко зітхнула: 

— Можна спробувати, але нічого не обіцяю.

— Ну гаразд. Тоді ми з Брунором заберемо Каспіана та Айдена, а ви тим часом знайдіть щось, — підсумував Рейвен.

— Так, ми зупинимося у Стоунбріджі, наскільки зможемо, і чекатимемо на вас. Але якщо нас там не буде — отже, ми вже в дорозі до гільдії, — додав Брунор.

— Щасти вам, — мовив Рейвен.

— І вам також, — відповіла Селена.

Загін розділився. Рейвен та Брунор, підхопивши непритомних Каспіана й Айдена, рушили крізь таємні виходи замку в бік Стоунбріджа. А Селена з Нотом вирушили на околиці міста, сподіваючись знайти закинутий дім Валаріна.

Після смерті Короля місто занурилося в справжнє пекло. Стрімкий, лихоманковий хаос охопив кожен квартал: дварфи, охоплені панікою, гнівом та страхом, висипали на вулиці. Поранені стражники намагалися втримати лад, але їхні накази губилися у вереску натовпу. Хтось звинувачував чужинців, хтось — радників, а між кланами вже спалахували перші криваві сутички за владу. Торгові лавки зачинялися, а біля закритих воріт збиралися натовпи, які вимагали випустити їх.

Нот та Селена рухалися крізь цей гармидер, мов дві тіні.

Ельфійка використовувала всю свою спритність, аби вести їх найтемнішими провулками, заваленими уламками після вибухів. Нот, хоч і намагався не відставати, зціплював зуби від болю — рани знову давали про себе знати. Щоразу, коли поруч проходив патруль розлючених дварфів із оголеними сокирами, Селена затягувала Нота в затінок покинутих шахтарських ніш або за масивні кам'яні колонни. Вони не могли дозволити собі вступити в бій: зараз будь-який чужинець для дварфів був смертельним ворогом.

Нарешті їм вдалося вислизнути через вузький аварійний вентиляційний тунель, який вивів їх на високий кам'яний карниз за межами головних міських стін.

Попереду простягалися похмурі, занедбані передгір'я — сирі, вкриті туманом і прадавнім мохом. Повітря тут було холодним, але вже не тхнуло згарищем і кривавим панічним хаосом.