Розділ 7: «Тінь на троні та загроза війни»

Шлях до королівського палацу пролягав крізь сердце міста. Величні кам’яні склепіння, освітлені магічними жаринами, та масивні статуї прадавніх правителів мали б викликати захоплення, але в повітрі висіла важка, гнітюча тривога. Передавши знайдені в печері артефакти найкращим королівським майстрам для дослідження, загін «Золотого Світанку» разом із Капітаном рушив до центральної цитаделі.

— Треба негайно попередити його величність, — похмуро процідив Капітан, прискорюючи крок. — Невідомо, що саме збирається робити Валарін із тим, що забрав із руїн.

— Тоді чому ти так нервуєш, капітане? — запитав Брунор, скоса поглядаючи на старого товариша по зброї. — Ми ж ідемо до свого правителя, а не у ворожий табір.

— Тому що король сам не свій після смерті принца... — Капітан стиснув кулаки так, що затріщали шкіряні рукавиці. — В ньому не залишилося й краплі тієї мудрості та розсудливості, що були раніше. Біль засліпив його. А те, що я привів із собою чужинців... Я можу дуже сильно про це пошкодувати.

Вони підійшли до високих кованих дверей Тронного Залу. З важким скрипом стулки розійшлися в боки, відкриваючи простору, але похмуру залу. Світло смолоскипів ледве пробивало сутінки. На масивному кам'яному троні сидів Король Дварфів. Його колись велична постать здавалася всохлою, а важкий, порожній погляд був спрямований кудись у пустоту перед собою.

— Ваша величність... — почав Капітан, прихиливши коліно та віддаючи шану.

Каспіан, Нот, Селена та інші члени загону також низько вклонилися, проявляючи належну повагу до володаря царства.

— У мене тривожні новини,  володарю, — продовжив Капітан.

— Ти знайшов його?! — раптом прогримів Король. Його голос хрипів від гніву, але сам він навіть не повернув голови, продовжуючи вдивлятися в темний куток зали. 

— Ні, пане... — тихо відповів Капітан.

— Тоді якого біса ти припхався сюди?! — оскаженіло відрізав Король, і його кулак із гуркотом обрушився на підлокітник трону. — Ще й привів із собою цих чужинців! Геть з очей моїх!

— Дозвольте, ваша величність, — упевнено втрутився Каспіан, роблячи крок вперед  не зважаючи на застережливий погляд Капітана. — Валарін забрав надзвичайно потужний артефакт із забутих древніх руїн.

— Їх охороняв сам Ранкор, пане, — додав Капітан, сподіваючись, що хоча б ім'я міфічного звіра приведе правителя до тями.

Проте ця звістка не змусила Короля навіть поворохнути пальцем. Він лише похмуро всміхнувся, вкритий тінню байдужості та божевілля.

— І що тепер? — байдуже кинув правитель.

— Треба готуватися, пане! — гаряче вигукнув Капітан. — Валарін може вдарити цим артефактом будь-якої миті. А що саме там зберігалося — лише історії відомо. Ми повинні захистити дварфів, ваше життя та наше місто!

— Ми допоможемо його зупинити. Якщо ви дозволите, — спокійно сказав Каспіан, тримаючи руку на рукояті нового меча.

Король повільно перевів палаючі від жаги помсти очі на авантюристів.

— Нехай приходить... — просичав він із божевільною посмішкою. — Нехай суне сюди зі всією своєю магією. Я чекатиму на нього особисто. А тепер... забирайтеся геть!

Злива королівського гніву змусила їх відступити. Важкі двері тронного залу зачинилися з глухим гуркотом, відрізавши божевільного володаря від решти світу.

— Ти був правий, — мовив Каспіан, коли вони вийшли на просторий балкон, з якого відкривався вид на  місто. — Він взагалі позбавлений розуму. Без образ, капітане.

Капітан важко видихнув, спершись на кам'яне перило й прикривши очі від втоми.

— На жаль... це правда, — гірко мовив він. — І що робити далі — я просто не уявляю.

— Робити те, що й планували, — твердо відповів Каспіан. — Захистити дварфів та місто у разі нападу. А ми із командою спробуємо знайти Валаріна й зупинити його до того, як він розкриє силу артефакту.

— А якщо Король помре? — раптом подав голос Нот, який увесь цей час мовчки спостерігав за всім. — Якщо Валарін його вб’є... Що тоді? Можливо, для королівства це буде навіть на краще?

Капітан миттєво розвернувся, і його обличчя знову налилося гнівом.

— Краще приткни язика, хлопче! Інакше я сам тобі його відріжу! — суворо відрізав він. — Він був великим і хорошим королем... Але навіть найміцніші люди ламаються, коли втрачають своїх дітей!

— Якщо загине Король — почнуться проблеми значно гірші за божевілля одного дварфа, — спокійно перебив їх Каспіан, поклавши руку Нотові на плече.

— Чому? — запитав Нот, щиро не розуміючи, чому смерть зламаного правителя так лякає бійців.

— Одразу видно, що ти нічого не розумієш у верховних справах та політиці, — хмикнув Капітан, трохи остигаючи.

— Якщо Короля вб'ють... крихкому миру між расами настане кінець, — пояснив Каспіан, дивившись на сяючі вогні підземного міста. — Владики людей та ельфів почнуть шукати загрози абсолютно в усьому. Альянс розпадеться, дварфи поринуть у міжусобну війну за трон, а Валарін отримає хаос, у якому його ніхто не зможе зупинити. І що тоді почнеться... навіть уявити страшно.

Місто перетворилося на розжарене вугілля, яке могло спалахнути від найменшої іскри. Наказ Капітана зачинити всі ворота й підняти захист замку втричі дещо стримував хаос перші пару днів, але тиждень суцільного очікування повністю виснажив нерви дварфів. Напруга сягнула межі — і саме цей момент обрав Валарін.