Розділ 6: «Істота що несе смерть»

Їхній шлях розпочався з самого сердця Дварфійського Королівства — грандіозного мегаполіса, висіченого в товщі непорушної скелі. Вони проходили крізь величні залу за залою, де над головами здіймалися масивні колони, прикрашені золотими рунами, а вздовж кам'яних вулиць простягалися кузні, плавильні та базарні площі. Вогні колосальних горнів висвітлювали колосальні статуї давніх королів, а повітря пахло розжареним залізом, вугіллям і гірським елем. Нот йшов у центрі загону під пильними поглядами десятків закованих у броню стражників, відчуваючи дивовижну велич цього світу.

Невдовзі місто залишилося позаду. Загін піднімався вузькими, крутими серпантинами крізь темні гірські перевали. Вітер тут люто вив у розселинах, а скелі малювали зловісні силуети на тлі вечірнього неба. Загартовані дварфи йшли мовчки й упевнено, карбуючи крок важкими чоботами по слизькому камінню. Капітан тримався попереду, але його уважний погляд подекуди повертався до Нота, контролюючи кожен рух «Слимака».

Поступово суворі скелі почали поступатися місцем зеленим схилам, і загін спустився донизу, вийшовши на старовинний кам'яний тракт.

Дорога пролягала крізь прадавній ліс, де Обабіч шляху здіймалися колосальні, масивні дерева. Їхні стовбури були завтовшки з добру вежу, а крони закривали собою майже все світло, занурюючи шлях у глибокі, таємничі сутінки. У повітрі висіла волога тиша, яку порушував лише важкий брязкіт дварфійського спорядження та шелест старого листя під ногами.

Минуло кілька годин виснажливого маршу, перш ніж ліс почав рідшати, відкриваючи туманну галявину.

— Зупинитися, — тихо, але наказово промовив Капітан, підвівши руку.

Загін миттєво завмер.

Перед ними, зливаючись із похмурими скелями та мохом, постали стародавні руїни. Напівзруйновані кам'яні арки, зарослі колони та напівзотлілі вежі дихали сивою давниною й небезпекою.

Капітан поволі розвернувся до Нота, і в його очах спалахнув гострий, випробувальний вогник:

— Ну що, Слимак... Ми на місці. Сподіваюся для тебе, що ти правий.

— Усім розійтися! Шукати сліди чи самого Валаріна. І не недооцінюйте його. Як-не-як, він — легенда серед дварфів, — промовив Капітан, оглядаючи напівзруйновані кам'яні вежі.

Стражники мовчки кивнули й розсипалися по руїнах. Капітан у супроводі двох бійців та Нота попрямував крізь масивну зсунуту арку, яка колись слугувала центральним входом.

Нот із захопленням озирався довкола. Йому ще ніколи не доводилося досліджувати настільки стародавні споруди, а ще й дварфійського походження. Від велетенських блоків дихало величчю та прадавньою історією, яка розгорталася тут задовго до їхнього народження. Проте руїни відповідали лише мовчанням. Поміж потрісканих колон гуляв холодний вітер, немов підтверджуючи здогад, що життя покинуло це місце сотні років тому.

— Аргхх! Тут нічого немає! Це місце повністю покинуте! — роздратовано вигукнув Капітан, вгативши кулаком по кам'яній брилі.

— Але ж воно точно було відмічено на їхній карті, — зауважив Нот, оглядаючи стіни.

— Та звідки мені знати?! Це ти так стверджуєш! А якщо це пастка? — Капітан круто розвернувся, примружившись і підозріло вдивляючись у хлопця.

— Я не з ними, ще раз повторюю, — спокійно парирував Нот. — Якщо це пастка, то я втрапив у неї разом із вами.

Раптово землю під їхніми ногами струсонув пронизливий, глухий гуркіт. Дрібний камінь і пил сипонули зі стелі, а стіни руїн затривожилися.

— На вихід! Негайно! — прогримів Капітан.

Вони гарячково вискочили з напівпідземного коридору на поверхню. З боку центральної галявини вже лунали вигуки, дзенькіт сталі та важкі удари.

Капітан, Нот і вартові кинулися туди. Вони застали моторошну картину: дварфійські воїни з усіх боків атаковали велетенську тварюку. Вона нагадувала потворно гібридизовану ящірку, зі спини якої вигачувалися товсті, м'язисті щупальця. Тварюка була вкрита міцною лускою, від якої з брязкотом і іскрами відскакували важкі сокири та чекани. Оскільки жоден із присутніх гномів не володів магією, вони не могли пробити цей природний панцир.

— РАААНКОРР! — розпачливо прокричав один із поранених стражників, відскочивши від удару щупальця.

— Усім зібратися! Зайняти кругову оборону! — швидко скомандував Капітан, вихоплюючи зброю.

— Що це за тварюка така?! — запитав Нот, готуючись до бою.

— Зараз побачиш, — процідив Капітан.

Нот помітив, як пальці Капітана нервово та міцно стиснули рукоять сокири. Потім хлопець знову перевів погляд на Ранкора. Велетенська постать монстра справді вселяла первісний жах — і якщо навіть досвідчений та холодний Капітан реагував із такою напругою, істота була смертельно небезпечною.

Ранкор завмер на місці, повільно звиваючи щупальця й наче вивчаючи здобич, усім своїм виглядом демонструючи, хто тут справжній господар і переможець.

Істота виглядала як жахливе втілення самої гірської породи. Вся її масивна туша була вкрита грубою, вугільно-чорною лускою, більше схожою на кам'яну броню, що витримувала тисячоліття. Зі спини тварюки вигачувалися довгі шиповані щупальця, які з гучним тріском кришили давні колони, розкидаючи навсібіч валуни й пил.