Розділ 2: «Маркоми»

— То що це взагалі таке — цей марком? — запитав Нот, коли вони вже залишили позаду міські брами й крокували вузькою ґрунтовою дорогою.

Каспіан важко зітхнув, злегка викрививши обличчя від огиди:

— Якщо чесно... я їх просто ненавиджу. Це бридкі, потворні чудовиська. Зовні трохи схожі на павуків, але наче мутовані з чимось ще більшим і гіршим — я навіть не знаю, з чим саме. Вони бігають невимовно швидко, безшумно й бездоганно ховаються в найменшій тіні. Тож на місці будь максимально обачним. А найприємніше — вони отруйні. І як на зло, у нас із тобою зараз немає з собою жодної склянки з протиотрутою.

— Зрозумів, — кивнув Нот під маскою. — Усе як завжди: не стояти на місці, рухатися й постійно пильнувати довкола.

— Воно-то так, — похитав головою Каспіан, — але з маркомами все складніше. Вони не полюбляють битися в лоб. Ці тварюки підступні: одна може навмисно відволікати тебе з боку, поки інша тихо обходить із тилу. А найгірше в нашому випадку — це якщо поруч опиняться цивільні. Якщо марком вистежить людей, нам доведеться кидатися їх рятувати, а ця потвора миттєво скористається нашою розгубленістю, щоб завдати смертельного удару першими.

— Тепер я точно розумію, чому ти їх так не любиш, — мовив Нот, перехоплюючи ремінь меча за спиною.

— Отож-бо. Мороки з ними — греблю гати, — буркнув Каспіан.

Вони звернули з головного тракту й упевнено покрокували ледь помітними звіриними стежками, скорочуючи шлях через гущавину. Нот подумки звірявся зі своєю картою регіону, але про ці таємні проходи в ній не було жодного слова. З першого ж погляду ставало зрозуміло: Каспіан свого часу особисто сходив усі ці ліси й яри вздовж і впоперек. У його голові була власна карта — куди детальніша, точніша й надіжніша за будь-який куплений пергамент.

Вони вийшли на головний торговий тракт і застигли. На дорозі панував хаос: кілька розтрощених у тріски возів, перекинуті бочки із крамом та нерухомі тіла загиблих торговців.

— Схоже, саме тут вони напали вперше, — мовив Каспіан, уважно оглядаючи розкидані речі та сліди кігтів на деревині возів.

— Тут є ще один слід... — Нот підійшов ближче й вказав донизу. — Кривава смуга. Вона тягнеться далі дорогою.

— Ходімо. І тримай меч наготові, — коротко кивнув Каспіан.

Нот мовчки вихопив з-за спини меча, відчуваючи, як руки в рукавицях міцно стискають знакомо вигнуту рукоять. Вони обережно просувалися вперед, але за пару сотень метрів кривавий слід раптово урвався біля ще одного тіла торговця. Нот озирнувся довкола, придивляючись до землі й трави, але нових відпечаток чи знаків, які вказали б далі напрямок, більше не було.

— Ех, от би зараз Селена була з нами... — почухав потилицю Каспіан, зітхнувши. — Вона б ці сліди за лічені секунди розплутала.

— Дай мені спробувати, — запропонував Нот із-під маски. — Вона показувала мені кілька прийомів, коли ми були на попередніх завданнях.

Каспіан заперечувати не став і лише відступив на крок, даючи хлопцеві простір. Нот опустився на одне коліно й почав ретельно роздивлятися заколочену траву. Для першого разу в ролі слідопита все здавалося надзвичайно важким і плутаним. Проте за мить Нот вирішив не змушувати себе логічно вираховувати кожен зламаний колосок, а просто довірився внутрішньому чуттю.

І воно не підвело. Чуття завело його геть з дороги — у глиб лісових хащів, через зарослі стежки. Метрів за п'ятдесят Нот перечепився через тіла кількох лісових звірів. На їхній вовні блідо вилискував огидний, густий слиз. Хлопець миттю повернувся назад і тихо гукнув наставника.

Коли Каспіан підійшов і нахилився над тушками, його обличчя посвітлішало від поваги:

— А ти молодець, хлопче! Непогано спрацьовано. Цей слиз — залишки отрути маркома. І якщо він досі не висох і блікує, отже, ці тварини загинули зовсім нещодавно.

Каспіан раптом перевів суворий погляд на Нота й застережливо підняв палець:

— Запам'ятай: ні в якому разі не торкайся цього слизу! Навіть якщо будеш когось рятувати чи витягати — голими руками чи захищеними рукавицями до цієї гидоти не торкатися! Зрозумів?

— Зрозумів, — твердо відповів Нот.

Каспіан підвівся, звів очі догори й почав швидко збирати в голові карту місцевості:

— Так... Тут неподалік є невелике селище, прямо біля цього відрізка торгового шляху. Якщо маркоми шукають здобич, вони підуть туди. Ходімо, і дай бог, щоб ми не спізнилися.

І вони прискорили крок, пробираючись крізь гущавину назустріч загрозі.

Ступивши на територію селища,  довкола запанувала зловісна тиша. Занадто гнітюча, не природна тиша.

Каспіан одразу зупинився й коротким рухом руки подав сигнал: готуйся до бою. Нот без слів кивнув, міцніше стиснувши рукоять меча.

На вулицях не було жодної живої душі. Двері хатин були зачинені, вікна темніли порожнечею, а саме селище мало вигляд геть покинутого — ніби люди втекли звідси тижні тому.

Нот заплющив очі під маскою, намагаючись повністю зосередитися, вимкнути зайвий шум і використати всю свою проникливість. Всі його чуття натягнулися, мов струни. І вже за секунду крізь густу тишу він уловив цей звук — дивний, огидний шерех сотень дрібних і міцних лап, що пересувалися деревом та соломою десь у темряві сусідніх будинків.