Розділ 19.

Ми гуляли цілий день. Санторіні з його крутими вуличками, білосніжними сходами й солоним вітром буквально випив з нас останні сили, але це була саме та втома, яка рятувала від божевілля. Море справді трохи змило той важкий осад.

Вже на заході сонця, коли небо забарвилося в глибокий багряно-золотий колір, ми ледве допленталися до будинку. Спека спала, опустився прохолодний вечір, а ми з Оксаною, навіть не роззуваючись до кінця, просто гепнулися на м'який диван у вітальні.

Ноги нили, голова була порожньою, але спокій тривав недовго – думки знову почали повертатися до ранкових новин.

– Ну що, Натусь... – важко зітхнула Оксана, закинувши голову на спинку дивана й дивлячись у стелю. – Змити змили, а питання залишилося. Що робимо далі з цією «Діаною»? Вона ж явно підіслана, вона не просто так під тебе копала.

– Я не знаю, Оксан... – тихо відповіла я, прикривши очі долонею. – Голова обертом. Я вірю тобі, вірю Олені Степанівні, але від думки, що якась чужа дівка так легко влізла в наше життя...

Я не встигла договорити.

З боку тераси пролунав важкий, виразний крок. Клацнула клямка, і важкі дерев’яні двері повільно відчинилися.

Ми з Оксаною миттєво здригнулися й підхопилися на дивані.

На порозі стояв Ігор.

У мене заніміло все всередині, а подих перехопило так, наче в груди вдарила хвиля. Він виглядав так, ніби за останні дванадцять годин пройшов крізь пекло: розстебнутий комір білої сорочки, розпатлане вітром волосся, глибокі тіні під очима від безсонної доби й шаленої дороги. Жодних валіз, жодних вагань.

А в руках він тримав величезний, просто неймовірний букет моїх улюблених квітів. Вони здавалися чимось абсолютно сюрреалістичним тут, після його відчайдушного кидка через пів Європи, але він тримав їх так міцно, наче це був його єдиний щит і перепустка до мого серця.

Він зупинився на порозі, важко дихаючи. Його очі знайшли мої – і в цьому погляді було стільки болю, каяття, полегшення й божевільного, непохитного кохання, що в мене затремтіли губи.

– Наталю... – його голос прозвучав хрипко, здавлено. Він зробив один повільний крок усередину кімнати, не зводячи з мене очей. – Я знайшов її. Я все дізнався. Я ледве не збожеволів, поки летів сюди...

Оксана поруч зі мною повільно видихнула й тихо, з ледь помітною схвальною посмішкою, зробила крок назад, залишаючи нас вдвох.

Я зробила крок вперед і просто впала в обійми Ігоря.

Він умить підхопив мене, стискаючи так міцно й відчайдушно, ніби боявся, що я зараз розчинюся в повітрі, як привид. Величезний букет упав кудись на край дивана, але жоден із нас цього навіть не помітив.

Його руки тремтіли. Я відчувала гаряче, прискорене дихання біля своєї шиї, знайомий рідний запах, змішаний із холодним повітрям літака, і те, як божевільно калатає його серце – прямо в мої груди.

– Наталю... Господи, Наталочко моя, – шепотів він хрипко, цілуючи моє волосся, скроні, щоки, ніби заново запам'ятовуючи риси мого обличчя. – Вибач мені... Вибач, що проґавив, що дозволив цьому брудові взагалі торкнутися тебе...

Я заплющила очі, вчепившись пальцями в його сорочку, і тільки зараз зрозуміла, наскільки сильно виснажила мене ця триденна невідомість. Весь той крижаний ком, який стискав груди від самого магазину, раптом розтанув гарячими сльозами. Але це були сльози полегшення.