Розділ 17.

Дорога назад на віллу здалася мені коротшою. Слова Яніса про море, яке під час штилю виносить усю брехню на берег, відлунням відбивалися в моїй голові. Вогник надії, який він розпалив, не згасав, а навпаки – розгорявся сильніше з кожним кроком.

Коли я переступила поріг будинку, в обличчя знову війнуло прохолодою кондиціонера та затишком. Оксана сиділа на терасі, але щойно побачила мене, швидко підвелася назустріч. В її руках був мобільний телефон, екраном догори. На ньому без упину мигало сповіщення про вхідний виклик.

– Натусь, – тихо і трохи схвильовано сказала Оксана, переводячи погляд з екрана на мене. – Це Ігор. Він обриває мені телефон уже дві години.

У мене всередині все стислося. Серце зрадницьки качнуло гарячу кров до скронь.

– Не кажи йому, що я тут, – швидко, майже пошепки попросила я, затиснувши пальці в кулаки. Я зрозуміла, що моє повідомлення «Полетіла на семінар в Афіни. Телефон буде вимкнений», йому не дуже сподобалося і він мені не повірив.

– Я й не кажу, – зітхнула подруга, підходячи ближче. – Але він не дурний, Наталю. Він сказав, що перерив усе у вас на роботі, перевірив списки якихось семінарів в Афінах і дізнався, що нічого подібного цими днями там немає. Він буквально божеволіє. Питав, чи ти виходила на зв'язок, казав, що ти пропала і він не знає, що думати.

Я заніміла. Погляд прикувався до телефону Оксани, який знову завібрував у її долоні. «Він перевіряв семінари? Він шукає мене?» – промайнуло в думках. Якби йому було байдуже, якби слова Діани були абсолютною правдою і він мав інше життя, він би просто видихнув із полегшенням, що дружина поїхала й не влаштовує сцен. Але його наполегливість говорила про зовсім інше.

Підказка Яніса знову випливла в пам'яті: «Май терпіння дочекатися, поки хвиля відійде».

Я дивилася на телефон Оксани, який продовжував наполегливо вібрувати, і відчувала, як усередині борються образа й та сама слабка, але вперта надія. Я не могла змусити себе взяти слухавку. Голос Ігоря зараз зруйнував би весь той крихкий захист, який я щойно відбудувала біля лавки Яніса.

І тут я зрозуміла, що йому треба сказати що я в Оксани, але на даний момент я пішла гуляти і мене немає вдома.

– Оксан, – я підняла на неї очі, і мій голос прозвучав неочікувано твердо. – Дай мені свій телефон. Я напишу йому повідомлення від твого імені.

Подруга мовчки протягнула мені слухавку, розуміючи все без зайвих слів. Мої пальці трохи тремтіли, коли я відкривала чат з Ігорем. Я знала, як кожне слово зараз під мікроскопом вивчатиметься ним на тому кінці дроту в Києві.

«Ігорю, привіт. Наталя в мене. З нею все гаразд, не хвилюйся. Вона прилетіла дуже втомлена і їй потрібен спокій. Зараз вона пішла гуляти містом, мобільного з собою не взяла. Не дзвони. Вона тебе скоро набере. Я буду поруч», – набрала я, затамувавши подих.

Я натиснула «відправити» і повернула телефон Оксані, відчуваючи, як з грудей виривається важкий подих. Повідомлення прочиталося миттєво – дві сірі галочки вмить стали синіми. Ігор був у мережі й чекав на будь-яку звістку.

Минуло кілька секунд, які здалися мені вічністю, і на екрані з'явився напис: «Ігор пише...»

Я затамувала подих, не зводячи очей з екрана, який Оксана тримала так, щоб я бачила. Рядок тексту з'явився майже одразу:

«Оксано, дякую! Слава Богу, вона у тебе, у мене аж від серця відлягло. Передай їй, що я страшенно хвилююся за неї. Я не розумію, що відбувається і чому вона так раптово поїхала, але я чекатиму на її дзвінок у будь-який час. Бережи її, будь ласка».

Екран згас, а в кімнаті повисла тиша.

Я повільно відійшла до вікна, обхопивши себе руками за плечі. Його слова «я не розумію, що відбувається» і це щире, майже розпачливе «я страшенно хвилююся за неї» ніяк не в'язалися з образом цинічного зрадника, який мені так впевнено малювала Діана. Якби він заплутався в подвійному житті, у його тексті була б фальш, роздратування чи спроба виправдатися. Але тут... тут було лише чисте, неприховане хвилювання людини, якій раптово й без пояснень перекрили кисень.

– Наталю... – тихо покликала Оксана, підійшовши ближче й м'яко торкнувшись мого ліктя. – Я тебе слухаю. Розкажи мені все з самого початку і ми з тобою двоє придумаємо, як того негідника, хоч і любимого, вивести на чисту воду.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як тремтіння в пальцях поступово вщухає, поступаючись місцем якійсь дивній, холодній рішучості. Слова Яніса все ще відлунювали в голові, а повідомлення від Ігоря на екрані телефона плутало всі карти. Але Оксанин голос повернув мене туди, звідки все почалося.

– Все сталося всього три дні тому, Оксан, – тихо почала я, обернувшись до неї. – Я просто зайшла в магазин після роботи, звичайна буденна справа. І раптом до мене підійшла вона. Молода, доглянута, з абсолютно спокійним обличчям. Вона вимовила це так звично і буденно, ніби просто шкарпетки поміняла: «Я – Діана, і я коханка вашого чоловіка!!!».

Оксана аж подих затамувала, міцно стиснувши мою руку.

– Я тоді нічого не відповіла. Просто обернулася і пішла, куди очі дивилися. Бродила годинами по місту, повз усі ті місця, де ми колись гуляли, куди водили гостей... Я не знала, як повернутися додому. Вечір пролетів як у тумані – якийсь ресторан, кава, чай чи мартіні... це вже було байдуже. А зранку я прокинулася у нашому ліжку, повернулася до вікна і зрозуміла, що поруч лежить абсолютно незнайомий мені мужчина. Мужчина, якого я, як мені здавалося, знала все життя. А в ту мить до мене дійшло, що я його нічогісінько не знаю.