Розділ 16.

Оксана дозволила мені виспатися. Відкривши очі, я побачила синє небо і потягнулася на м’якому ліжечку.

Я дуже люблю вигляд з вікна з будинку Оксани. Тут, на Санторіні, воно здається якимось особливим порталом: білосніжна рама обрамляла таку насичену, пронизливу синяву, що спочатку було важко зрозуміти, де закінчується небо і починається Егейське море. Сонце вже стояло високо, заливаючи кімнату яскравим, чистим світлом, у якому повільно кружляли дрібні порошинки.

Знизу, з тераси, долинав ледь відчутний аромат свіжозвареної кави та чулося приглушене, ритмічне зітхання хвиль об скелі десь далеко внизу. Жодного поспіху. Жодних дзвінків, звітів чи нарад.

Я кілька хвилин просто лежала, закинувши руки за голову, і вперше за довгий час ловила себе на думці, що мені не хочеться нікуди бігти. Острів ніби занурював у свій власний, уповільнений ритм, обіцяючи, що тут можна просто бути.

Я неспішно піднялася, вмилася прохолодною водою у ванній кімнаті, яка пахла лавандовим милом, і накинула легкий літній сарафан. Хотілося якомога довше зберегти це крихке відчуття ранкової тиші всередині.

Проте голод і густий, дражливий аромат свіжозвареної кави, що пробивався знизу, врешті змусили мене вийти з кімнати.

Спускаючись по сходах на аромат кави, я почула приглушені голоси на кухні. Оксана тихенько розповідала щось своєму чоловікові грецькою, зрідка побрязкуючи посудом. Я ступала босоніж по прохолодних кам'яних сходинках абсолютно безшумно, не бажаючи переривати їхній ранковий затишок.

Моя любима Оксанка стояла на кухні спиною до дверей, чаклуючи над джезвою. Я тихенько підійшла до неї і обійняла її ззаду. Щокою я притулилася до її спини і відчула таку любов і спокій.

Я просто зрозуміла, що я тут у безпеці. Мені не треба комусь щось доводити і розказувати. Мене тут зрозуміють без слів.

Оксана на мить завмерла від несподіванки, а потім м'яко накрила мої руки своїми долонями. Чоловік, який сидів за столом із газетою, тепло й розуміюче посміхнувся, тихо підвівся й кивнув нам обом, непомітно виходячи з кухні, щоб залишити нас наодинці.

– Прокинулася, пташко, – стиха мовила Оксана, розвертаючись у моїх обіймах і ніжно заглядаючи мені в очі. – Сідай, кава якраз готова.

Вона налила густий, чорний напій у маленьку керамічну чашку й підсунула до мене тарілку зі свіжим інжиром та шматочками місцевого сиру. Я сіла на стілець, обхопила теплу глинку долонями й зробила перший ковток. Ковток ароматної кави повернув мені відчуття наповненості. Гаряча гіркота з нотками кардамону розлилася тілом, остаточно витісняючи нічну прохолоду й залишки тривоги. Світ навколо раптом став чітким і реальним.

Оксана сіла навпроти, підперла підборіддя рукою й просто дивилася на мене з тією м'якою, беззастережною підтримкою, якої мені так бракувало в Києві.

– Які плани на сьогодні? – тихо запитала вона, ніби між іншим. – Хочеш, посидимо вдома, чи з'їздимо до моря? Тут, на узбережжі, зараз неймовірний штиль.

«Я навіть не знаю», – подумала Я. Мені треба трохи подумати і розкласти все по поличках. Мені треба зрозуміти, як жити далі. Так, я втікла з Києва, але проблема нікуди не ділася. Вона залишилася там, чекаючи на моє повернення, і від неї не сховаєшся навіть на найгарнішому острові у світі.

Але вголос Я відповіла, що я хочу трохи прогулятися по місту.

– О, це чудова ідея, – одразу підтримала Оксана, лагідно посміхнувшись. – Фіра вранці прекрасна. Сонце ще не так сильно палить, а вузькі вулички майже порожні, поки не прибули великі туристичні лайнери. Йди, подихай, розправ крила. Я не буду нав'язуватися, тобі побути наодинці з собою зараз корисніше. Тільки капелюх візьми, грецьке сонце підступне.

Вона провела мене до дверей, ще раз міцно стиснула моє плече на прощання, і я вийшла на залиту світлом вулицю.

Вже за кілька хвилин я повільно йшла вздовж білих стін будиночків з яскраво-синіми куполами та віконницями. Під ногами був гладенький, витертий мільйонами кроків камінь, а праворуч від мене, куди не глянь, розгорталася неймовірна, безкрая панорама Егейського моря. Вітер злегка підхоплював поділ мого сарафана, приносячи запах солі та свободи. Прогулянка містом починала потроху заспокоювати мої розбурхані думки.

Незнаю скільки я бродила по місту, але мої ноги завели мене на ринок. Я просто опинилася перед лавкою Яніса, нашого давнього друга, і він не довго думаючи, підставив мені крісло і вклав у мої пальці горнятко запашного трав’яного чаю.

– Калімера, – м'яко, з доброю усмішкою промовив він, притискаючи праву руку до серця на знак щирого вітання.

Від горнятка піднімалася густа пара, яка пахла гірським чебрецем, шавлією та легким присмаком меду. Я стиснула теплу кераміку долонями, відчуваючи, як після довгої ходьби втома приємно розливається по ногах. Яніс не став допитуватися, чому я тут сама, куди подівся мій звичний діловий поспіх і чому мої очі видають таку глибоку внутрішню тривогу. Він просто повернувся до своєї роботи – затишно перебирати якісь ароматні спеції у великих мішках, даючи мені можливість прийти до тями.

Навколо вирував ринок: кричали торговці, пахло свіжою випічкою, цитрусами й рибою, але тут, біля його лавки, під невеликим тканинним навісом, утворився справжній острівець спокою.

Я зробила ковток гарячого чаю. Він відрізнявся від ранкової кави Оксани – цей напій не бадьорив, а навпаки, наче заколисував мій біль, допомагаючи нарешті розслабити затиснуті плечі.