Розділ 15.

Шасі літака з глухим ударом торкнулися злітної смуги аеропорту Тіри рівно о двадцять третій сорок.

Коли відчинилися важкі двері виходу, мені в обличчя одразу вдарило густе, гаряче повітря, просякнуте запахом солі, сухої трави та розігрітого за день каменю. Після кондиційованого, майже стерильного салону літака це дихання острова здалося мені настільки живим, що я мимоволі зробила глибокий вдих. На секунду навіть здалося, що це тепле повітря здатне заповнити ту крижану порожнечу, яка утворилася в моїх грудях після вильоту з Києва.

Аеропорт Санторіні був маленьким і галасливим. Пасажири нашого рейсу втомлено, але збуджено тягли свої валізи, розчиняючись у нічній темряві.

Я вийшла з терміналу, міцно стискаючи ручку своєї єдиної синьої валізи. Очі відвикли від нічної темряви, але серед натовпу зустрічаючих я майже одразу помітила її.

Оксана стояла трохи осторонь, спершись на капот невеликого сріблястого позашляховика. Засмагла, у вільних світлих лляних штанах та простій майці, з волоссям, яке за ці роки вигоріло на сонці до пшеничного відтінку. Вона не тримала табличок і не метушилася. Вона просто чекала.

Коли наші погляди зустрілися, Оксана не кинулася до мене з голосними вигуками чи розпитуваннями. Вона лише зробила кілька кроків назустріч, забрала з моїх заціпенілих пальців валізу, закинула її на заднє сидіння й міцно, по-справжньому тепло обійняла мене. Від неї пахло лавандою, сонцем і морем.

– Привіт, Натусь, – тихо сказала вона мені на вухо. – Добре, що ти прилетіла. Сідай у машину.

Ми їхали в абсолютній тиші. Я дивилася у вікно, де повз нас пролітали темні силуети невисоких виноградників та круті схили. Машина повільно піднімалася вгору, і за черговим поворотом серпантину мені перехопило подих.

Далеко внизу лежало чорне, безкрає море, а на самому краю скелястих обривів, наче розсипані перли, світилися тисячами теплих вогників білі будиночки Фіри та Ії. Вони здавалися нереальними, казковими, підвішеними між небом і водою.

– Тобі треба видихнути, – м'яко порушила тишу Оксана, не зводячи очей з нічної дороги. – Я знаю цей стан, коли здається, що твій світ розлетівся на шматки, і ти боїшся зробити зайвий рух, щоб не поранитися уламками. Тут, на острові, час тече інакше. Просто дозволь собі поки що нічого не вирішувати.

Я лише мовчки кивнула, відчуваючи, як до горла підкочується важкий, гарячий клубок. Тут, за тисячі кілометрів від дому, поруч Оксаною, я вперше за цю добу відчула, що мені більше не потрібно тримати обличчя «суворої директорки» чи «ідеальної дружини».

– Я просто не можу зрозуміти, як він міг. Як він міг так поступити зі мною, з нашою сім’єю, з нашими дітьми, – випалила Я на одному диханні, сидячи на дивані у вітальні і випила вино до дна.

Я дивилася на пустий келих вина, і спогади нахлинули на мене лавиною. Наше весілля, де ми просто не могли відліпитися один від одного. Де на кожне «гірко» ми цілувалися до двадцяти рахунків, а не десяти, як заведено. Ми поводили себе як малі діти. Нам було байдуже до гостей, до душної зали, до всього світу навколо. Були тільки ми – і це абсолютне, безмежне відчуття, що ми одне ціле, що це назавжди. Куди поділися ті двоє? Як той затятий, закоханий хлопчик перетворився на чоловіка, який зміг так легко перекреслити все, що ми будували двадцять років?