Розділ 14.

– В аеропорт, – глухо сказала я водієві, заплющила очі й притислася чолом до холодного скла автомобільного вікна.

Миготіння київських ліхтарів за вікном раптом перетворилося на зовсім інші вогні – теплі, м'які, з присмаком юності й безтурботного щастя. По дорозі в аеропорт мені згадалося моє сватання. Чомусь саме тепер, серед руїн мого шлюбу, воно навіяло мені ніжність спогадів.

Навесні, коли Київ нарешті скинув із себе важкі зимові кожухи й вибухнув першим лагідним сонцем, Ігор заявив, що пора знайомитися з моїми батьками. Не просто на чай зайти, а «як належить». У дев'яностих не було моди на романтичні пропозиції десь у ресторанах чи під куполом неба. Тоді все вирішувалося за батьківським столом, під пильним наглядом майбутнього тестя і тещі. Це був справжній, часом до потіння долонь, іспит на зрілість.

Я хвилювалася так, ніби мені знову було вісімнадцять. Мама три дні не виходила з кухні: дістала з шухляди дефіцитну баночку шпротів, накрутила голубців і виставила на стіл парадний кришталевий сервіз, який купувався ще за радянських часів і чекав «особливої нагоди». Тато вдягнув свою найкращу прасовану сорочку і з самого ранку сидів із таким виглядом, наче збирався приймати військовий парад.

Коли у двері подзвонили, я ледь не впустила рушник.

Ігор зайшов, і я ледве стримала посмішку, в якій змішалися ніжність і гордість. Він був у строгому костюмі, випрасуваному до ідеальних стрілок, трохи напружений, але з абсолютно рішучим поглядом. В одній руці він стискав коробку цукерок «Вечірній Київ» та два величезні букети свіжих весняних тюльпанів, а в іншій – пляшку хорошого коньяку.

– Добрий день, Олено Петрівно. Це вам, – він дуже шанобливо протягнув мамі квіти, і її суворе серце вчительки миттєво розтануло. – Дмитре Івановичу, потискаю вашу руку.

За столом спочатку панувала та сама натягнута тиша, яка буває лише на таких застіллях. Тато розпитував про роботу, про плани на життя, крутив у руках кришталеву чарку, вивчаючи Ігоря поглядом. Я сиділа як на голках, боячись, що спливе тема його першого шлюбу. Батьки знали про Оксану, і для них, людей старого загартування, це був делікатний момент.

Але Ігор повівся як справжній чоловік. Коли прийшов час гарячого, він раптом відставив свій келих, підвівся і подивився прямо на мого батька.

– Дмитре Івановичу, Олено Петрівно. Я прийшов сюди не просто в гості, – його голос звучав твердо, хоча я бачила, як напружилися його плечі. – Я безмежно кохаю вашу доньку. Знаю, що моє минуле може викликати у вас запитання, але перед вами я чесний. Я хочу пов'язати з Наталею все своє життя, піклуватися про неї і захищати. Тому я прошу у вас її руки та серця.

Він повернувся до мене, дістав із кишені піджака маленьку оксамитову коробочку (тоді це був пік моди) і тихо, дивлячись мені в очі, запитав:

– Натусь, ти підеш за мене?, – І одягнув мені на палець золоте колечко.

Мама тихо схлипнула в серветку, а тато довго мовчав, дивлячись на Ігоря. Потім повільно підвівся, підійшов і міцно, по-чоловічому обійняв його.

– Бережи її, сину, – тихо сказав батько. – Вона в нас одна.

Весілля вирішили грати на осінь – традиційно, пишно, коли спаде літня спека і місто вкриється золотом. Попереду в нас було ціле літо в статусі наречених. У той вечір я була найщасливішою жінкою в світі. Ігор витримав цей тиск з такою гідністю, що я остаточно зрозуміла: за цим чоловіком я справді буду як за кам'яною стіною. Наші стосунки отримали благословення, і вони здавалися мені непорушними.

Таксі різко загальмувало, вириваючи мене зі спогадів. Попереду заблищали вогні Борисполя. Я розплющила очі й витерла сльозу, що встигла висохнути на щоці. «Кам'яна стіна», в яку я так свято вірила майже двадцять років, розсипалася за один день. Іронія долі полягала в тому, що я знов летіла на Санторіні. Але тепер від Ігоря тікала Я.