Розділ 13.

Я дістала з кишені телефон і на мить завагалася, дивлячись на екран. Набрати маму – це було пів справи. Але ж я директор школи! Керівник величезного живого організму, де сотні дітей, вчителів, постійні перевірки, плани та звіти. Я ніколи в житті не дозволяла собі подібного – просто зірватися й поїхати посеред навчального процесу через особисті шторми. Школа завжди була моєю гордістю, моїм другим домом, де я звикла тримати руку на пульсі кожної дрібниці.

«Школа в надійних руках Марії Миколаївни», – згадався мені впевнений голос Оксани.

І я зважилася. Знайшла в контактах номер своєї заступниці з навчально-виховної роботи. Марія Миколаївна була жінкою досвідченою, залізної загартованості, яка знала внутрішню кухню школи як свої п'ять пальців і не раз підстраховувала мене.

Гудків майже не було, вона відповіла миттєво, як завжди, діловито: – Так, Наталіє Дмитрівно, доброго дня! Я якраз переглядаю розклад...

– Маріє Миколаївно, – м'яко перебила її я, намагаючись, щоб мій голос звучав максимально зібрано й офіційно, хоча серце калатало десь у горлі. – Мені потрібно терміново виїхати. Сімейні обставини, дуже серйозні. Я змушена залишити школу на вас. Я передзвоню секретарю, нехай роздрукує наказ про покладання обов'язків, а я заскочу на п'ять хвилин і підпишу. Ви впораєтеся без мене?

На тому кінці дроту виникла коротка пауза. Марія Миколаївна за роки спільної роботи навчилася розуміти мене з першого звуку. Вона відчула, що справа не в чергових курсах чи паперовій рутині в міністерстві.

– Наталіє Дмитрівно, навіть не хвилюйтеся, – її тон став по-материнськи теплим і надійним. – Усе зробимо. Документацію я підготую, уроки замінимо, за порядком простежу. Забігайте в канцелярію, Оля все підготує, черкнете підпис і їдьте вирішувати свої справи. Школа почекає. Головне – бережіть себе.

– Дякую вам... безмежно дякую, – видихнула я, відчуваючи, як ще один важкий камінь звалився з моїх плечей.

Тепер, коли мій шкільний «всесвіт» був захищений, залишався останній крок перед валізою. Я знову відкрила контакти й нарешті набрала маму.

Це був ще один іспит на витривалість. Моя мама, Олена Петрівна, – вчителька старої школи із сорокарічним стажем. У неї в голові завжди був чіткий розклад, залізна логіка й дивовижне вміння помічати будь-яку фальш. Якщо я бодай на секунду затремчу або дам занадто багато емоцій, вона миттєво зрозуміє, що в нашому з Ігорем «зразково-показовому шлюбі» стався землетрус. А хвилювати її серце зараз було б справжнім злочином.

Тому мені потрібна була залізобетонна, суто професійна версія. Така, проти якої не попреш.

Я зробила три глибокі вдихи, розправила плечі й натиснула кнопку виклику.

– Так, Натусь, привіт! – озвався в трубці рідний, бадьорий голос. – Як ви там? Ангелінка зі школи повернулася?

– Привіт, мамуль. Так, діти вже вдома, обідають, – я змусила свій голос звучати максимально буденно, навіть трохи втомлено-діловито, як зазвичай звучить директор школи після важкої наради. – Мам, я насправді по справі. Тут така ситуація… Мені терміново, буквально сьогодні ввечері, треба виїхати.

– Виїхати? Куди? Посеред тижня? – у маминому тоні миттєво ввімкнувся режим суворого завуча.

– Організували екстрений міжнародний семінар директорів з обміну досвідом. В Афінах, – я випалила перше, що спало на думку, прив'язуючись до Оксаниного маршруту. – Департамент освіти виділив лише одне місце на район, і запропонували мені. Ти ж знаєш, як це буває: папери прийшли «на вчора», відмовитися – це зіпсувати стосунки з керівництвом на роки вперед. Марію Миколаївну я вже попередила, вона залишається на господарстві.

– В Афінах? Оце так… – мама на мить замовкла, переварюючи масштаб новини. Професійна солідарність спрацювала безвідмовно – для неї слово «департамент» і «треба по роботі» завжди були святими. Але педагогічний радар все одно шукав підвох. – А Ігор що?

Серце зробило болісний кульбіт. При згадці його імені в горлі став клубок, але я зціпила зуби так, що аж щелепа заніміла.

– А Ігор зараз дуже зайнятий по роботі, у нього там свої об'єкти, здача термінова, – збрехала я, і кожне слово обпекло язик, як отрута. – Він навіть завезти мене не встигне, я сама на таксі поїду. Тому, мамуль, у мене до тебе величезне прохання. Виручай. Треба посидіти з дітьми кілька днів. Юрчик хоч і дорослий, але за малою треба нагляд. Ангелінка як почула, що ти приїдеш, уже в парк на качелі збирається.

Мама зітхнула, і я зрозуміла – шторм оминув. Вона повірила.

– Ох, Натусю, вічно у вас усе бігом… Ну добре, що ж робити. Робота є робота, такий шанс не часто випадає, лети вже, здобувай свій досвід. Зараз швиденько зберуся і приїду. Ігорю привіт передавай, передай, що теща їде його годувати.

– Дякую, мамочко. Чекаємо, – тихо сказала я і швиденько поклала слухавку, бо сльози, які я так відчайдушно стримувала всю розмову, знову ринули з очей.

«Ігорю привіт…» – пролунало в голові. Боже, якби вона тільки знала, яка правда ховається за цим моїм «терміновим семінаром».

Я закрила обличчя долонями. Перший крок було зроблено. Мама їде. Школа прикрита. Квиток на пошті.

Я піднялася на другий поверх, сіла за комп'ютер і заглянула в електронну пошту. Там справді вже висів лист від Оксани. Квиток був на дев'яту годину вечора.