Розділ 12.

2017 рік.

Я сиділа на підлозі у вітальні, стискаючи слухавку тремтячими руками. Сльози застилали очі, заважаючи дихати, а в голові досі стукала єдина страшна, немислима фраза, яка зруйнувала мій мармуровий світ: Ігор мені зрадив. Чоловік, який колись заходив до мене з прохолодою осіннього ранку, який шепотів «як довго я цього чекав», який будував зі мною це життя по цеглинці... Його більше не було. Те, що він зробив, було просто негідним усього, що ми мали.

Я знайшла в телефоні абонента. Єдиний номер, який міг повернути мене до тями. Гудки тягнулися нескінченно, пробиваючись крізь тисячі кілометрів аж туди, на білий острів. Нарешті в трубці клацнуло, і я почула її голос – глибокий, спокійний, рідний:

– Натусь? Привіт, моя хороша! Як ви там? Що нового?

Я відкрила рот, щоб відповісти, але з грудей вирвався лише важкий, хрипкий схлип. Зв'язок на мить завмер, і я майже фізично відчула, як на тому кінці дроту Оксана миттєво напружилася.

– Нато, що сталося? – її тон змінився за секунду. – Говори. Що з Ігорем?

– Ксюш… – моє серце розривалося на шматки. – Все скінчено. Він… він мені зрадив.

Трубка відповіла абсолютною, глухою тишею. Такою важкою, ніби море на Санторіні в один момент зупинило свої хвилі.

– Так, стоп. Цього не може бути, – перше, що випалила Оксана, коли прийшла до тями. Голос її став гострим, у ньому не було ні краплі паніки, лише холодна рішучість. – Це нісенітниця. Так, давай не вішай носа, я тут розберуся зі своїми справами і передзвоню тобі. В мене є одна ідея.

В трубці зазвучали короткі гудки. Оксана відключилася так само раптово, як і заговорила, залишивши мене наодинці з цими загадковими словами.

Я повільно опустила руку з телефоном. Оксанин голос подіяв на мене як холодний душ. Моє безпорадне ридання миттєво стихло, поступившись місцем глухому, тривожному очікуванню. Що за ідея? Що вона може зробити звідти, зі свого далекого острова?

Час тягнувся доволі довго. Щоб не збожеволіти в чотирьох стінах, я вийшла на вулицю й повільно обійшла наш сад, де кожна квітка і кожне дерево були посаджені з любов’ю і ніжністю.

Ось ця яблунька, яка вродила цього року дуже рясно, підставляючи сонцю свої важкі, рум'яні боки... Вона була першим деревом, яке ми посадили разом з Ігорем, коли тільки закладали цей сад. Тоді ми мріяли, як будемо старіти під її кроною. А ці кущики смородини, що розрослися вздовж паркану? Нам допомагали їх садити, а потім весело збирати стиглий урожай наші дітки – Андрійко, Юрчик та Ангелінка. Я заплющила очі й на мить наче знову почула їхній щебет, запах літа, відчула липкий від смородинового соку дитячий сміх і теплі долоні Ігоря на своїх плечах.

Усе це було справжнім. Живим. Нашим. Як людина, яка власними руками будувала цей рай для своїх дітей і для мене, могла все це перекреслити за один день? Земля йшла з-під ніг від цього дисонансу. Сад, який завжди дарував мені спокій, зараз дивився на мене з німим докором.

Я стояла посеред цієї краси, стискаючи в руках телефон, який раптом знову ожив у моїх долонях. Оксанка.

Я судомно натиснула на екран і притисла слухавку до вуха, боячись почути те, що вона скаже.

– Так, я все придумала, – голос Оксани в слухавці звучав так упевнено, наче вона щойно закрила успішну бізнес-угоду, а не вирішувала долю мого розбитого шлюбу. – Тобі терміново треба відпочити і переключити увагу. На твоїй електронній пошті тебе вже чекає лист, в якому квиток на Санторіні. Я зустріну тебе в аеропорту. Все. Вирішуй свої шкільні питання і до мене.

Я аж затерпла посеред саду, переводячи погляд із кущів смородини на екран телефона. – Та яке Санторіні, Оксано?! – майже вигукнула я, відмовляючись вірити в реальність її плану. – Школа, діти, сад, варення… У мене ж стільки справ, я не можу просто все кинути!

– Школа, діти, сад, варення – почекають, – беззаперечно відрізала Оксана, не залишаючи мені жодного шансу на заперечення. – Школа в надійних руках Марії Миколаївни, вона підстрахує. Діти вже майже дорослі, дадуть собі раду самі. А садом і варенням теж є кому займатися. Не починай. Подзвони мамі і скажи, що тобі терміново треба поїхати за кордон. Вона прекрасно проведе час зі своїми онуками і зятем.

Я слухала її швидку, наказну мову, і всередині мене підіймалася хвиля суперечливих почуттів. З одного боку, це здавалося безумством – втекти на інший кінець Європи, коли твій світ летить шкереберть. А з іншого... Оксана мала рацію. Якщо я залишуся тут, серед цих яблунь, дитячих спогадів та під одним дахом із чоловіком, який мене зрадив, я просто збожеволію. Холодний Оксанин прагматизм зараз був моїм єдиним порятунком.

– Добре... – тихо, майже безсило погодилася я. – Я подумаю.

Відкрилися ворота, і у двір заїхала машина, яка привезла дітей зі школи. Юра вчився в одинадцятому класі, а Ангелінка закінчувала четвертий.

Гуркіт двигуна змусив мене здригнутися й поспіхом витерти сльози, що застигли на щоках. Треба було негайно сховати свій біль у найглибшу шухляду душі. Діти не повинні були бачити мене такою – розбитою, заплаканою та безпорадною.

З машини висипали мої сонечка. Вони були такими різними. Юрчик – уже вищий за мене, серйозний одинадцятикласник із дорослим, уважним поглядом. І Ангелінка – наша маленька щебетуха, яка тільки-но закінчувала четвертий клас і ще жила у своєму безтурботному дитячому світі. Вона з розгону вискочила на доріжку, тягнучи за собою яскравий шкільний рюкзак.