Розділ 11.

Ранок нового дня повернув мене у реальність.

Я прокинулася сама у великій трикімнатній квартирі, і тиша чомусь почала тиснути на мене. Мій розум гарячково повертався до подій минулого дня, і я раптом подумала, що все це була лише казка. Красивий, солодкий сон, який розвіявся з першими променями київського сонця.

Я, Ігор, квіти, аеропорт… Ми йдемо до його машини, він міцно тримає мене за руку, а я не вірю своєму щастю. Чесно кажучи, я вже думала, що цього ніколи не станеться. Що моє життя так і мине в тихих зітханнях та дистанції.

Я повільно витягнула з-під ковдри свою руку і чомусь почала розглядати її, згадуючи текстуру і тепло руки Ігоря. Шкіра досі зберігала те відчуття впевненості й захисту. Чи справді все це відбулося? Чи не примарилося мені від перевтоми та сліз?

Я сіла на ліжку, опустивши ноги на прохолодну підлогу. Квартира мовчала. Оксанка вже була десь високо в небі або й взагалі приземлилася на нашому білому острові. Від цієї думки накотила хвиля самотності. Я зробила глибокий вдих, намагаючись заспокоїти серце, що раптом закаталало від тривоги, і підійшла до вікна.

Телефон на тумбочці коротко завібрував, змусивши мене здригнутися. Я підійшла, взяла його в руки, і серце зробило кульбіт – на екрані світилося повідомлення від Ігоря. Воно було відправлене всього хвилину тому.

«Привіт, Натусь. Вибач, якщо розбудив. Я всю ніч не міг заснути – усе думав про наш вечір, про Оксану... і про твою руку в моїй. Мені здається, я досі відчуваю її тепло. Я знаю, що нам обом треба час усе це вкласти в голові, але я б дуже хотів просто побачити тебе сьогодні. Хоча б на каву. Без жодних зобов'язань. Просто подивитися в твої очі. Напиши, коли прокинешся».

Я перечитала ці рядки двічі. Кожне слово дихало такою обережністю і тактом, що мої вранішні страхи почали танути, як туман над Дніпром. Він не намагався заповнити собою весь мій простір, не вдавав, ніби нічого не сталося. Він шанував мій стан.

Я сіла на край ліжка, тримаючи телефон обома руками, і вперше за цей ранок посміхнулася. Казка не зникла зі сходом сонця. Вона просто ставала нашою новою, ще дуже крихкою, але такою довгоочікуваною реальністю.

Я швиденько набрала СМС: «Привіт, я не сплю».

Не встигла я прибрати телефон, як у двері задзвонили. Я аж підстрибнула від переляку. Спохватилася, накинула на плечі халатик і попленталася до дверей. Подивившись у вічко, я побачила Ігоря і зрозуміла, що я в нічній сорочці, розпатлана, зовсім не готова... Але будь що буде.

Я повернула ключ і відчинила двері. Ігор зайшов до квартири, і з коридору відразу повіяло осінньо-зимовою прохолодою. Я ще більше закуталася в халат і пішла на кухню, махаючи рукою, щоб він йшов за мною – треба було бодай каву поставити, щоб сховати своє збентеження.

Але він не дав мені втекти. Ігор схопив мене за руку, обернув до себе, притулив і м’яко притиснувся до моїх губ.

Я, чесно кажучи, спочатку взагалі не знала, що мені робити. Бо з одного боку, я не цілувалася з чоловіком уже не знати скільки часу, усе здавалося незвичним і новим, а з іншого – я прагнула цього вже занадто давно. Зрештою, я просто розслабилася, розтулила свої вуста – і понеслося.

Поцілунок був довгий, м’який і тремтливий, наче ми обоє намагалися надолужити всі ті роки, коли змушені були мовчати. Нарешті Ігор відступив на пів крока від мене, заглянув в мої очі й тихенько, з якимось особливим видихом, промовив: – Як довго я цього чекав…

Його слова прозвучали так вагомо, що в мене всередині все перевернулося. У цьому не було фальші чи чоловічого самовпевненого хизування. Тільки полегшення.

Після того ранку наше життя змінилося, але ми не кинулися у вир із головою. Оцей перший трепет ми перенесли й на наступні кілька місяців. Ігор виявився неймовірно делікатним.