Розділ 10.

Київ зустрів нас прохолодним осіннім дощем, який миттєво змив із розгорілих щік залишки грецького сонця. Затишний купол Санторіні зник, і ми знову опинилися в реальності, де у кожної з нас було своє життя, своя робота і свої незавершені вузли.

Оксана не кинулася рубати з плеча наступного ж дня. Ті «бісики», які я помітила в її очах у літаку, були не планом миттєвої змови, а тихою, зрілою рішучістю жінки, яка нарешті знає, куди їй іти. Але вона дала нам усім час дихати.

Минуло більше місяця. Ми бачилися з Оксанкою, але тему Ігоря обходили стороною, хоча тепер між нами не було жодного холоду чи недомовок. Ми знову стали тими самими рідними дівчатками, які могли годинами говорити ні про що. Проте я помічала, як Оксана змінюється. З неї спала та нервова напруга, вона стала м'якшою, частіше посміхалася своєю тихою, загадковою посмішкою. Вона ніби проходила внутрішню трансформацію, готуючи себе і свій простір до чогось важливого.

З Ігорем я намагалася не перетинатися. Було неймовірно важко тримати в собі почуття, які після Санторіні рвалися назовні, але повага до Оксани та її шлюбу була моїм залізним законом.

Аж поки одного осіннього вечора, коли Київ уже засипало першим снігом, Оксана запросила мене на каву. Вона сиділа біля вікна, загорнувшись у великий кардиган, і крутила в руках горнятко.

– Натусь, – тихо сказала вона, підвівши на мене свої дивовижно спокійні, чисті очі. – Ми з Ігорем багато говорили останні тижні. Довго, чесно, іноді до світанку. Так, як ніколи раніше не говорили. Я розказала йому все. І про свій біль, і про те, що моє кохання до нього – це кохання-вдячність, яке більше не може тримати його крила зв'язаними.

У мене всередині все завмерло.

– І як він? – ледь чутно запитала я.

– Спочатку не вірив, намагався переконати мене, що діти – це не головне, що він кохає мене будь-якою. Але ми обоє знали, що це ілюзія, – Оксана тепло посміхнулася і накрила мою долоню своєю. – Ми розійшлися, Натусь. Без скандалів, без жодного докору чи образи. Він плакав, дякував мені, і я вперше за багато років бачила, як з його чоловічих плечей упав цей невидимий тягар обов'язку. Я звільнила його, а він звільнив мене. Тепер він знає правду. І про тебе також.

– Йому зараз теж треба час. Переболіти, усвідомити все. А я… – Оксана на мить замовкла, і в її очах раптом спалахнули ті самі знайомі, живі «бісики», але тепер вони були чистими, без домішку прихованого болю. – А я повертаюся на Санторіні, Натусь.

Я приголомшено подивилася на неї. Вона, яка виросла сиротою і понад усе в житті завжди шукала свій безпечний куточок, свій форт, раптом вирішила залишити все.

– Наш білий острів просто закохав мене в себе, – тепло, з якоюсь дивовижною легкістю посміхнулася вона. – Я зрозуміла це ще там, коли ми дивилися на захід сонця. Я відкриваю там маленьку справу, допомагатиму в готелі тому самому старому Янісу, вчитиму мову... Я хочу нарешті пожити для себе, дихати цим морем і бути по-справжньому вільною. Я більше не хочу нікого рятувати і ні перед ким почуватися винною. Я знайшла своє місце, сестричко.

Оксана стиснула мою долоню так міцно, що передала мені всю свою залізну впевненість.

Оксанин рейс до Афін мав бути о 21.00. Ми приїхали завчасно, щоб наостанок провести багато часу разом і набалакатися до схочу.

Ми знайшли затишне кафе у Борисполі і теревенели. Наш сміх розлітався поміж скляними стінами терміналу. Ми замовили по великому шматку торта і каву, згадували дитинство, наші київські пригоди та, звісно, Санторіні. Мені досі не вірилося, що моя сильна, горда Оксанка за кілька годин сяде в літак і полетить будувати свій власний всесвіт у Греції. Серце стискалося від думки, що тепер нас ділитимуть тисячі кілометрів, але коли я дивилася на її сяючі очі, страх відступав. Вона нарешті була на своєму місці.

Ближче до восьмої вечора Оксана раптом замовкла на пів слові. Вона перевела погляд на вхід до кафе, і її губи розпливлися в задоволеній, теплій посмішці. Ті самі пророчі бісики знову майнули в її зелених очах.

– Ну от і все, сестричко, – тихо сказала вона, плавно піднімаючись з-за столу. – Мій час прийшов. А твій – тільки починається.

Я розгублено обернулася за напрямком її погляду, і в мене перехопило подих.

Крізь скляні двері кафе швидким кроком ішов Ігор. В руках він тримав величезний букет моїх улюблених квітів. Він був трохи розпатланий, захеканий, ніби біг сюди через увесь аеропорт, а в його очах світилося стільки всього: подив, полегшення і якесь нове, чисте світло.

Оксана зробила крок йому назустріч. Вони зустрілися посеред зали. Ігор обійняв її – міцно, по-чоловічому, з величезною, невимовною повагою. Я чула, як він тихо прошепотів їй на вухо: «Дякую тобі за все, Ксюш. Будь щасливою». Вона лише кивнула, лагідно ляснула його по плечу і, підійшовши до мене, міцно притисла до себе на прощання.

– Не бійся нічого, Натусь. Живи, – прошепотіла вона мені в саме вухо, забрала свою маленьку валізу і, не обертаючись, легкою ходою рушила до зони паспортного контролю.

Я стояла посеред галасливого Борисполя, проводжаючи її поглядом, поки біла футболка Оксани не розчинилася в натовпі. А коли повернулася, Ігор уже стояв зовсім поруч. Він протягнув мені квіти, його пальці торкнулися моїх, і я відчула, як через це тепло до мене повертається довгоочікуваний спокій.