Розділ 9.

Наступні два дні ми вирішили присвятити активному дослідженню острова й записалися на екскурсії. Ми хотіли побачити Санторіні з усіх боків.

Перша наша екскурсія була морською – на справжньому дерев'яному вітрильнику до самого серця вулкану Калдери. Коли корабель відчалив від берега, вітер миттєво підхопив моє волосся, а Оксанка одразу ж забарикадувалася на носі палуби, підставивши обличчя солоним бризкам. Нас привезли до безлюдного чорного острова Неа-Камені, який є діючим вулканом. Ми піднімалися вгору крутою стежкою серед космічних пейзажів із застиглої лави, де земля під ногами місцями була гарячою, а з тріщин піднімався легкий запах сірки. Це було дике, первісне видовище. Після цього корабель кинув якір у бухті з гарячими термальними джерелами Палеа-Камені. Вода там була дивного жовто-зеленого відтінку через мінерали.

– Натусь, стрибаємо! – крикнула Оксана і першою, без вагань, "бомбочкою" вилетіла з борту просто в море. Я стрибнула слідом. Вода в цих джерелах була теплою, наче домашня ванна, і ми довго плавали, розмазуючи по плечах цілющу вулканічну гряду та сміючись із того, якими кумедними ми виглядаємо.

Наступного дня на нас чекала зовсім інша магія – автобусна подорож до стародавнього міста Акротирі та найвищої точки острова. Акротирі називають "грецькими Помпеями": це ціле підземне місто, яке ідеально збереглося під шаром вулканічного попелу ще з бронзового віку. Ми ходили містками над розкопками двоповерхових будинків, розглядали стародавній глиняний посуд, і я заворожено думала про те, як тисячі років тому тут так само жили люди, любили й облаштовували свій побут.

А під вечір нас повезли до старовинного монастиря Пророка Іллі, розташованого на найвищій горі Санторіні. Звідти весь острів відкривався як на долоні: крихітні білі містечка здавалися розсипаним по скелях цукром, а безмежне Егейське море зливалося з небом на горизонті. Ми стояли на самому краю оглядового майданчика, затамувавши подих. Вітер там був такий сильний, що мені доводилося тримати свій новий капелюх обома руками, але це відчуття висоти, простору і свободи було просто неймовірним. Ми стояли пліч-о-пліч, втомлені, але абсолютно щасливі від того, скільки всього встигли побачити за ці два дні.

………

Останній день на Санторіні ми вирішили присвятити морю. Цілий день ми лежали на пляжі і насолоджувалися грецьким сонцем.

Ми обидві розуміли, що завтра ми повертаємося до Києва і треба вирішувати питання, але ми настільки розуміли одна одну, що ми просто мовчали і отримували задоволення від цієї миті.

Повертаючись назад ми зайшли в магазинчик, купили найдорожче вино, оливок, сиру і попрямували додому.

Ми сиділи на балконі, пили вино і я згадуючи слова старого грека, тихенько промовила:

– Я кохаю Ігоря!

– Що? – перепитала Оксана.

Я вийшла із заціпеніння і зрозуміла, що я промовила це вголос. Слова, які я так довго ховала на самому дні свого серця, які заштовхувала глибше після кожної зустрічі з Оксаною та Ігорем, після кожного київського шторму – зараз вони просто злетіли з моїх губ у тепле повітря Санторіні.

Келих у моїй руці здригнувся, і темно-рубінове вино ледь не хлюпнуло на білу підлогу балкона. Я подивилася на Оксану. Вона сиділа навпроти, тримаючи в руці шпажку з оливкою, і її задиристі бісинки в очах миттєво згасли, поступившись місцем серйозності та глибокій, тривожній увазі.

На балконі повисла така тиша, що було чути, як далеко внизу Егейське море б'ється об скелі. Наша ідилія останнього вечора – з найдорожчим вином, пряним сиром та соковитими оливками – раптово розкололася навпіл. Передбачення старого Яніса наздогнало нас саме тут, під зоріючим грецьким небом. «Ти маєш нарешті відкрити своє серце... А ти – повинна бути повністю чесною».

Я затамувала подих, чекаючи на вибух. У голові пронісся мільйон думок: «Навіщо я це сказала? Господи, я все зіпсувала. Наша дружба, наш форт, цей острів – усе зараз рухне через мою нестриманість». Мені хотілося провалитися крізь землю, зажадати свої слова назад, перетворити все на дурний жарт, але було пізно. Правда вже висіла між нами.

Оксана повільно, майже механічно поклала шпажку на тарілку. Вона не кричала, не дивилася на мене злісно. Вона просто мовчки встала, взяла нашу порожню пляшку і пішла вглиб будинку.

Ці хвилини її відсутності здалися мені вічністю. Я чула, як на кухні відкорковується нова пляшка, як тихо дзвенить скло. Моє серце калатало десь у горлі, а пальці настільки міцно стиснули ніжку келиха, що вони побіліли. Я була впевнена, що зараз вона повернеться, кине мені в обличчя якісь гіркі слова, і наш літак до Києва завтра перетвориться на пекло. Я заплющила очі, готуючись до найгіршого.

Оксана повернулася. Вона тихо поставила нову пляшку на столик, сіла на своє місце і налила собі густого вина. Її руки ледь помітно тремтіли. Вона зробила великий ковток, заплющила на мить очі, ніби збираючись із силами, і, не зводячи з мене своїх темних, раптом блискучих від сліз очей, тихо сказала:

– Я дуже кохаю Ігоря, і я дуже хочу зробити його щасливим, але я не можу йому подарувати найбільше бажання його життя – дітей. І це мене робить дуже нещасною. – Оксана опустила голову, і одна сльоза нарешті впала в її келих, залишивши ледь помітне коло на поверхні вина. Вона зробила тихий вдих і додала, ніби зізнаючись у цьому самій собі: – І це кохання, на мою думку, якесь інакше. Кохання-вдячність.