Розділ 8.

Ми прокинулися зранку і глянувши одна на одну зрозуміли, що ми хочемо розваг. Що ми не просто так летіли тисячі кілометрів, щоб лежати і вздихати над проблемами.

- А давай пройдемося по магазинах, - випалила Оксана і заглянула в мої зелені очі. 

- А давай, - відповіла Я, і вже була в захваті. Бо я знаю ці бісинки в її очах, приведуть нас обов'язково до пригод. А пригод нам хотілося на той момент найдужче. Я не хотіла думати про Ігора, бо кохала, а Оксана не хотіла думати про Ігора, бо теж кохала, але то було зовсім інше кохання.

Ми швиденько зібралися, поспитали у місцевих де тут можна пройтися по магазинах і отримавши ґрунтовну відповідь понеслися на місцевий ринок.

- Так, стоп, - зупинилася Оксана і сказала: Нам треба поїсти, бо на голодний шлунок ми зараз накупимо всякого мотлоху.

Ми розсміялимя на всю вулицю і по дорозі завітали до кафешки, тераса якої виходила якраз на море.

Сніданок, яєшня, листя салату, помідорки та запашна кава із круасаном підняли нам настрій ще більше і ми, взявшись за руки побігли в сторону місцевого ринку.

Вийшовши з-за повороту, перед нами відкрилася площа на якій ми побачили різноманіття яскравих кольорів і легкість життя, яке випромінював кожен грек.

І це відчуття легкості миттєво підхопило нас, закрутивши у своєму вихорі. Тут, на площі, життя просто вирувало! Очі розбігалися від цієї палітри: розвішані легкі лляні сукні білих та глибоких синіх кольорів, прилавки з яскраво-помаранчевими цитрусовими, величезні скляні банки зі смарагдовими оливками та пучки запашних грецьких трав, які пахли на весь ринок так, що паморочилося в голові.

Греки-продавці, здавалося, не просто продавали, а грали у якусь дивовижну виставу: вони голосно сміялися, жестикулювали, щось наспівували і так щиро заглядали в очі, ніби ми були їхніми найбажанішими гостями.

– Ну що, подруго, тримайся! – з тими самими шаленими бісинками в очах крикнула Оксана крізь шум натовпу і сильніше стиснула мою руку. – Наше полювання на пригоди оголошується відкритим!

Ми пірнули в перші ж ряди. Весь цей гамір, яскраві тканини, брязкіт автентичних срібних прикрас ручної роботи – це було саме те, що нам було потрібно. Цей ринок став нашим порятунком, ідеальним щитом, який нарешті повністю відгородив нас від думок про Ігоря. Жодних зітхань, жодного болю. Моє важке, виснажливе кохання і Оксанине – зовсім інше, але не менш складне – залишилися десь там, за тисячі кілометрів, у далекому Києві. А тут були тільки ми, Санторіні й абсолютна свобода.

Оксана відразу ж потягнула мене до ятки з неймовірними капелюхами з широкими полями. Вона вхопила один, солом'яний, з великою синьою стрічкою, натягнула мені мало не на самого носа і закричала:

– Боже, Натусь, ти в ньому як справжня голлівудська зірка, яка переховується від папараці! Купуємо!

Я відкинула поля капелюха назад, подивилася на Оксану, яка вже приміряла кумедні масивні грецькі браслети, і відчула, як усередині знову розливаються ті самі щасливі мурахи. Ми купували якісь дрібнички, торгувалися з усміхненими продавцями, сміялися до сліз, коли нам безкоштовно насипали в паперовий кульок стиглого солодкого інжиру, і просто розчинялися в цій миті.

– Ану ходімо сюди! – Оксана раптом різко змінила траєкторію і потягнула мене вглиб ринку, де натовп ставав щільнішим, а повітря пахло чимось зовсім особливим – сумішшю бджолиного воску, сухої лаванди та прадавньої таємниці.

Ми опинилися перед колоритною яткою, яка більше нагадувала печеру алхіміка. Тут не було одягу чи фруктів. Стіни були завішані дивними плетеними амулетами, пучками сушених трав, а на дерев'яних полицях стояли сотні глиняних і скляних баночок, мішечки з кольоровими порошками та розставлені рядами грубі, ручної роботи свічки. Прилавком заправляв сивий, як лунь, старий грек із неймовірно проникливими чорними очима.

– О, дивись, які свічки! – прошепотіла Оксана, і її войовничий кураж на секунду змінився завороженістю. Вона потягнулася до великої свічки, в яку були вплавлені пелюстки якихось місцевих квітів та сухі трави. – Натусь, дивись, вони пахнуть диким медом і полином.

Старий грек посміхнувся, хитро мружачись, і раптом заговорив ламаною англійською, вказуючи на Оксану, а потім на мене:

– Одна сильна, а друга мудра..., - промовив грек.

Внутрішні бісинки Оксани миттєво прокинулися. Вона з азартом почала розпитувати старого, жест за жестом, що це за трави і для чого ці свічки. Грек із задоволенням увімкнувся в цю гру: він почав діставати з-під прилавку якісь особливі камінці, розповідати про «магію острова» і про те, що вогонь цих свічок спалює будь-яку тугу. Оксана торгувалася з ним так, наче від цього залежить доля нашої подорожі, активно жестикулюючи і сміючись на весь ряд.

А я в цей момент відступила на крок назад і просто спостерігала за нею. У променях сонця, що пробивалися крізь тканинний навіс ятки, Оксанка здавалася такою яскравою, живою і палкою. Я перевела погляд на полиці з травами, і в мені знову відгукнулося те ранкове почуття – глибоке, земне, моє. Мені захотілося не просто купити ці свічки, а зрозуміти, як вони робляться, які таємниці ховають у собі ці трави. Це було якесь дивне, майже магічне притягнення до всього, що створюється руками з того, що дає земля.

– Натусь, дивись, що я нам вибила! – переможний голос Оксани повернув мене до реальності.