Розділ 7.

Ранок нового дня. Я вислизнула із ліжка та залишила Оксану додивлятися тридцять п'ятий сон, солодко загорнувшись у легке простирадло. Мені ж не спалося – передчуття чогось прекрасного виштовхнуло мене в прохолоду кімнати. Я тихенько, щоб не рипнути дверима, взула босоніжки, накинула легкий сарафан і вирішила прогулятися вуличками міста та спуститися до пляжу.

Вулички міста зустріли мене ранковою тишею, усміхненими людьми та ароматом кави. Острів тільки-но прокидався. Сонце ще не встигло розжарити біле каміння, і від стін віяло приємною нічною прохолодою. Місцеві жителі неспішно відкривали свої лавочки: хтось вимітав поріг, хтось розставляв стільці на терасах, і кожен, зустрічаючись зі мною поглядом, щиро посміхався і кивав: «Калімера!» (Доброго ранку!). Ця простота і привітність наповнювали серце неймовірним спокоєм. Повітря було настільки чистим і прозорим, що здавалося, його можна пити, як джерельну воду.

Я йшла без жодного напрямку, просто піддаючись інтуїції, як і планувала вчора. І раптом в поле зору мені кинулася кав’ярня з дуже гарними фіолетовими квітами.

Величезний кущ яскравої бугенвілії пишною фіолетовою хмарою огортав білу арку входу, а кілька пелюсток уже впали на круглі дерев'яні столики, що стояли просто на вулиці. Запах свіжоспечених круасанів та міцної, щойно звареної кави, який доносився зсередини, був настільки спокусливим, що встояти було просто неможливо.

Я зупинилася біля цієї квіткової казки, розглядаючи затишний куточок...

Чомусь мені захотілося мати такі квіти у своєму саду. Мені, як ніколи, захотілося мати свій будиночок, сад, город та будь що, але своє і втілювати там свої ідеї, які вже давно не дають мені спокою.

Ця думка спалахнула всередині так раптово і яскраво, що я навіть зупинилася посеред вулички, заворожено дивлячись на фіолетові пелюстки. У Києві я жила звичайним міським життям, але тут, на цьому острові, де люди вирощували сади прямо на вулканічних скелях, у мені прокинулося щось зовсім інше, глибоке й земне.

Я раптом чітко уявила, як власноруч саджаю квіти, як доглядаю за кожним кущиком, як ранкова роса блищить на пелюстках у моєму власному дворі. Мені захотілося мати простір, де я буду повноправною господинею, де кожен сантиметр землі дихатиме моєю енергією, моєю любов'ю та моїм баченням краси. Не орендовані стіни, не чужі правила, а свій маленький всесвіт, своє особисте «місце сили». Ця мрія закрутилася в голові солодким вихором, і я зрозуміла, що з цього острова я повернуся вже зовсім іншою.

Я заплющила очі, вдихаючи аромат кави та квітів, і пообіцяла собі: у мене обов'язково це буде. Колись я матиму свій дім і свій квітучий сад.

Я не змогла пройти повз, присіла, замовила каву і круасан, і просто насолоджувалася моментом.

Я сиділа за маленьким круглим столиком під фіолетовими бугенвіліями, які легенько тріпотіли від ранкового бризу. Грек-офіціант з доброзичливою посмішкою приніс мені замовлення. Кава була міцною, з густою пінкою, а круасан – теплим, хрустким, із дивовижним вершковим ароматом, який миттєво змішався із пахощами квітів навколо.

Я зробила перший ковток, заплющила очі й відчула абсолютний, кришталево чистий спокій. У ту хвилину час наче зупинився. Не було минулого з його тривогами, не було майбутнього з його невідомістю. Була тільки я, цей смак, це сонце, що м'яко зігрівало плечі, і фіолетова пелюстка, яка плавно опустилася на край мого столика, ніби благословення острова на мою нову, таку омріяну від сьогодні мрію про власний дім і сад.

Я нікуди не поспішала. Смакувала кожен шматочок, кожну краплю кави, вбираючи в себе цю ранкову тишу Санторіні. Це була моя особиста медитація, момент повної гармонії із собою та світом.

Коли філіжанка спорожніла, я відчула такий приплив сил і радості, що мені захотілося звернути гори. Я розплатилася, тепло подякувала господареві кав'ярні й нарешті покрокувала вниз, до моря, де на мене вже чекала кришталева вода, а на віллі – Оксанка, яка, мабуть, якраз починала прокидатися.

Я спустилася до моря, скинула сандалі і доторкнулася до води. Вода пестила мої ноги і нагадувала мені, що я жива.

Егейське море було кришталево прозорим, а вода – прохолодною, яка миттєво змивала втому та залишки нічного сну. Хвилі м'яко набігали на вулканічний берег, лоскотали щиколотки й відкочувалися назад, залишаючи на шкірі солоні блискітки й вологе каміння.

Я стояла посеред цієї безмежної синяви, вдихала на повні груди вологе, густе морське повітря й відчувала, як кожна клітинка мого тіла відгукується на цей дотик. Острів наче розмовляв зі мною через цю воду, шепочучи: «Дивись, ти є. Ти тут. Ти вільна». Весь світ навколо завмер, звузившись до цього моменту: шелесту хвиль, теплих сонячних променів на моїх плечах і безмежного горизонту попереду.

Я заплющила очі й дозволила собі просто розчинитися в цьому відчутті. Тут, на межі води та суші, моя нова мрія про власний будинок із фіолетовими квітами пустила перші міцні коріння всередині мене. Я знала, що цей ранок, цю каву під бугенвілією і цей перший дотик до моря я не забуду ніколи.

Насолодившись самотністю, я взула сандалі й рушила назад, угору по серпантину. Мені вже не терпілося повернутися на віллу, розбурхати Оксану й потягнути її сюди, щоб розділити це неймовірне море на двох.

Сьогоднішній день ми вирішили присвятити відпочинку і просто пролежати на пляжі в якомусь закутку острова.