Розділ 6.

Ніч у каюті минула як один солодкий, заколисаний хвилями сон. Коли я розплющила очима, погойдування корабля вже змінилося на зовсім інший, м'який і спокійний ритм – паром сповільнював хід. Морська хвороба відступила, залишивши після себе лише легку ранкову млість і неймовірне передчуття чогось грандіозного.

У круглий ілюмінатор уже пробивалося перше, ще зовсім ніжне і чисте ранкове світло.

– Натусь, прокидайся, ми підпливаємо! – Оксанин голос пролунав над вухом так захоплено і дзвінко, що я миттєво підхопилася з ліжка.

Ми нашвидкуруч умилися, підхопили свої легкі речі й буквально вилетіли на палубу, де вже збиралися інші пасажири. І тут у мене перехопило подих.

Попереду, просто посеред безкрайньої синяви Егейського моря, виростали величні, дикі, майже чорні скелі. Це була Кальдера – серце затонулого вулкана. Острів Санторіні зустрічав нас не просто як курорт, а як якась древня, міфічна Атлантида. Паром повільно підходив до крихітного порту Атініос, що тулився біля самого підніжжя цієї гігантської кам'яної стіни.

Але найдивовижніше було на самому верху. Там, на запаморочливій висоті, вздовж самого краю чорного обриву, наче снігові шапки, розсипалися маленькі білі будиночки. У променях вранішнього сонця вони здавалися нереальними, іграшковими, наче виліпленими з цукру.

– Боже, Наталю, дивись... – тихо, майже благоговійно прошепотіла Оксана, міцно стиснувши мою руку.

Її очі горіли якимось особливим, магнетичним блиском. Вона дивилася туди, нагору, на ці білі стіни й сині бані церков, і в її погляді вперше за всю подорож зникла тривога.

Ми просто сходили по трапу вниз, сміялися, вдихали солоне, прогріте повітря і почувалися найщасливішими дівчатами у всесвіті. Ми сіли в місцевий автобус, який, ревучи мотором, почав підійматися крутим серпантином угору, відкриваючи нам краєвиди, від яких паморочилося в голові.

Попереду був цілий тиждень нашої грецької казки. Тиждень, де ми закарбовували в пам'яті кожен захід сонця, пили терпке місцеве вино, ділили одну кімнату на двох і вірили, що наша дружба – це єдина константа в цьому мінливому світі.

Автобусом ми доїхали до вілли, яку нам зарезервувала Оксана і ми опинилися в казці.

Це був традиційний санторінський будиночок, наче витесаний прямо у білій скелі, з кулястими стелями, які рятували від полудневої спеки. Коли Оксана штовхнула дерев'яні сині двері, нас зустріла приємна прохолода й тонкий запах сухої лаванди та морської солі. Але справжня магія чекала на терасі. Ми вийшли на неї й завмерли: прямо перед нами розгортався весь безкрайній простір Кальдери, а внизу, далеко-далеко, іскрилося під сонцем глибоке синє море. На маленькому столику вже стояла тарілка з соковитими грецькими маслинами, свіжим сиром і запітніла карафка з водою – знак гостинності від господарів.

– Натусь, ми справді тут... – видихнула Оксана, скидаючи босоніжки прямо на підігріту сонцем кам'яну плитку.

ЇЇ погляд зупинився на мені і ми одна одну зрозуміли без слів. Вона так довго скривала себе істинну перед Ігорем, що зараз знялися усі маски. Переді мною стояла маленька дівчинка, моя Оксанка, яка не знала, що робити далі.

Її круте життя скидалося на казку. Неймовірний чоловік, рекламна агенція, будинок за містом, здавалося б живи і насолоджуйся. Але Оксана була не романтичною особою, вона звикла все контролювати, а почуття, які зараз вирували всередині неї, під контроль не піддавалися. Весь цей зовнішній глянець раптом виявився просто красивою обгорткою, за якою ховався дикий, первісний страх перед майбутнім, перед невідомістю материнства, перед втратою своєї такої важко вибореної свободи.

Вона підійшла до краю тераси, вперлася руками в білі перила і глибоко, судорожно вдихнула морське повітря, наче намагалася заповнити ним ту порожнечу, яка утворилася в грудях.

– Знаєш, Натусь, – тихо, майже пошепки сказала вона, не повертаючи голови, – у Києві мені здавалося, що якщо я просто буду багато працювати і створю ідеальну картинку, то всі ці дурні страхи зникнуть самі собою. А приїхала сюди... і зрозуміла, що від себе не втечеш. Навіть на край світу.

Я підійшла ближче і просто поклала руку їй на плече. Мені не треба було нічого говорити. Ми були разом, і ця біла вілла стала нашим сховищем, де можна було нарешті побути справжніми.

– Оксанко, давай вирішення усіх питань ми відкладемо на кінець мандрівки, а зараз просто насолодимося краєвидами, їжею та одна одною, – запропонувала я, м'яко стиснувши її пальці. – Ми заслужили цей час. Простір сам усе розставить по місцях, от побачиш.

Вона глибоко вдихнула, наче змиваючи солоним повітрям залишки київської напруги, і на її обличчі вперше за довгий час з'явилася та сама, її власна, щира усмішка. Без масок. Без броні бізнес-леді.

– Давай, – тихо погодилася вона. – Твоя правда. Жодних думок про роботу, шлюб і страхи. Тільки ми і цей божевільний острів.

Ми налили собі по келиху грецького вина, сіли на терасу і просто затамували подих і розсміялися. Розсміялися від душі, голосно, так, як уміли тільки ми двоє.

Перед мандрівкою Я склала детальний план подорожі і що ми маємо подивитися на Санторіні. У моєму блокноті все було розписано по днях і годинах: від екскурсії на вулкан до найкращих оглядових майданчиків для спостереження за заходом сонця. Я вивчала путівники, виписувала назви таверн і пляжів із чорним та червоним піском, прагнучи проконтролювати кожну дрібницю нашої майбутньої грецької казки.