Розділ 5.

В той день я повернулася додому і чомусь мені згадалися початки 90-х, роки Перебудови, початок України. Коли ми горіли і хотіли побудувати світле майбутнє.

Це були часи виживання. Ми з Оксаною сиділи на кухні, їли батьківську картоплю й закусували закрученими помідорами з трилітрової банки. У кімнаті пахло димом від старої грубки й надією, що завтра буде краще. Ми мріяли, що колись матимемо власну справу, яка приносить задоволення, і життя, де не треба рахувати кожну копійку.

Але реальність була іншою: заводи закривалися, пенсії батьків танули, і єдиним порятунком залишалося село з його городом і запасами. Я була пізньою дитиною, але дуже бажаною – і саме це давало мені відчуття, що я мушу виправдати їхню любов, їхню віру в мене.

Тепер, дивлячись у дзеркало, я зрозуміла: ті роки виживання зробили мене сильною. Вони навчили мене цінувати просте й водночас прагнути більшого. І якщо тоді ми мріяли про світле майбутнє, то зараз я готова його будувати сама. Не сіра мишка, а жінка, яка знає, чого хоче.

Ігор не прийшов проводжати, бо Оксана заборонила. Сказала, що їй треба подумати над його бажанням мати дітей і проводжати нас не треба. Я думала, що з часом вона поміняє свою думку стосовно дітей, але її травма втрати батьків якось зіграла по-іншому для неї, і вона навідріз відмовлялася від материнства. Оксані здавалося, що любов – це щось надто крихке, щось, що можна втратити в один момент, як вона колись втратила тата й маму. І цей страх знову пережити втрату паралізував її щоразу, коли Ігор заводив мову про дитячу колиску. Вона тікала від цього страху в роботу, в гучні компанії, у свій вічний карнавал. І от тепер – тікала на Санторіні.

Коли оголосили посадку на рейс, Оксана міцно стиснула ручку своєї новенької валізи. В її очах блищав азарт, але я, знаючи її з самого дитинства, бачила за цим блиском глибоку тривогу. Вона закривала очі на проблеми, сподіваючись, що морський бриз змиє всі розбіжності з чоловіком.

– Ну що, Натусь, летимо назустріч казці? – голосно вигукнула вона, намагаючись перекричати шум аеропорту, і першою ступила на трап літака.

Я йшла за нею, тримаючи в сумочці свій блокнот і колоду Таро, яку чомусь в останній момент вирішила взяти з собою. Серце калатало. Я відчувала, що цей літак несе нас не просто на омріяний відпочинок, а в точку, де наше життя розділиться на «до» та «після».

Коли літак набрав висоту і під крилом пропливли хмари, схожі на збиті вершки, Оксана нарешті розслабилася. Вона замовила два келихи білого вина, і ми чомусь поринули кожна у свої думки.

Це був мій перший політ у літаку і чесно кажучи я геть цього не боялася. Я навпаки, раділа як маленька дівчинка. Краєвиди під крилом літака, чудернацькі хмаринки, гірські масиви, озера, міста. Я старалася це все закарбувати у своїй пам’яті і лише тільки і могла, що смикати Оксану і казати, подивися як гарно, кожних п’ять хвилин.

Вона буденно на це все дивилася, бо вже багато разів літала по роботі та й відпочивати з Ігорем. Вони багато разів пропонувала їхати з ними, але я звісно кожен раз відмовлялася, бо ви всі знаєте чому. Дивитися на їхнє щастя, і ховати свою власні почуття до Ігора за ввічливою посмішкою – це було понад мої сили. Краще було залишатися вдома, у своїй тихій і безпечній тіні.

Заколисана тихим гулом мотора та безкрайнім синім небом за ілюмінатором, я на мить заснула. І мені приснився сон, де ми з Ігорем щасливі і сидимо на веранді нашого будиночку і спостерігаємо, як наші дітки бавляться на траві перед будинком. Я чітко побачила трійко діток – два хлопчики і дівчинкаа. Навколо панував такий абсолютний спокій, така затишна і тепла любов, що кожна клітинка мого тіла випромінювала щастя.

Голос стюардеси пролунав у салоні: “Шановні пасажири, наш літак здійснює посадку в аеропорту міста Афіни. Просимо вас залишатися на своїх місцях і пристебнути ремені безпеки…”

І саме в цю мить я виринула зі свого сну і згадала, що ми в літаку. На моїх губах усе ще блукала та сама тепла посмішка. І тут Оксана глянула на мене і питає: – Що ж тобі таке снилося, що ти така щаслива прокинулася?

Від її питання серце пропустило удар. Я вмить себе вкусила за язик і зрозуміла, що це їй поки що розповідати не можна, бо про мої почуття до Ігоря вона не здогадувалася взагалі. Та я і не давала ніколи приводів, щоб вона щось там таке думала. Наша дружба була для мене святою, і я радше спалила б себе зсередини, ніж зрадила Оксану.

– Та так... – збрехала я, поспіхом пристібаючи пасок безпеки, аби сховати очі. – Просто не віриться, що ми вже в Афінах! Сама не вірю, що я тут.

Наш паром до Санторіні був аж ввечері, і ми вирішили прогулятися по столиці Греції. В аеропорту можна було взяти машину на прокат. Оксана була відмінним водієм, а я так і не наважилася піти на курси водіїв. Але, з іншого боку, мені це було і не потрібно, бо школа, в якій я працювала, була біля мого будинку. А в село з’їздити до батьків – Оксана завжди поруч, і ми їздили туди завжди разом.

Інколи батько приїздив до нас на старенькому жигулю, який ласкаво називав: «Моя манюня». Мої батьки завжди любили Оксану як свою донечку. Тому вона мені стала ще негласно і сестричкою.

Взявши маленьке прокатне авто, ми поринули в гамірні, залиті сонцем вулиці Афін. Оксана впевнено крутила кермо, розглядаючи білі будинки та оливкові дерева за вікном, а я, припавши до скла, тільки й встигала крутити головою. Все навколо здавалося мені картинкою з чужого, кінематографічного життя: галасливі греки, які емоційно розмахували руками біля маленьких кав'ярень, аромати випічки з корицею, що дотиналися з кожної пекарні, і неймовірне, синє-синє небо, яке в Києві бувало хіба що посеред спекотного липня.