Розділ 4.

Задумати поїхати за кордон, це одне, а втілити цей план у життя – це зовсім інше.

Коли я прийшла до директорки школи і сказала, що надумала поїхати відпочити, вона мені така:

- Наталочко їдьте, ні про що не турбуйтеся. В нас є ким вас замінити.

Я швиденько написала заяву на відпустку на два тижні, провела уроки і гайда по магазинах з Оксаною.

Бо те, як виражається Оксана про мій одяг, ганчір’я, зовсім не пасує двом дівчатам, які ходять по грецькому острові.

Я не можу сказати, що мій одяг був геть нікудишнім, але з погляду Оксани, яка одягалася з останнього писку моди, так все і було. Мій одяг був нікудишнім.

Оксана з її стрункістю, могла одягнути на себе мішок і бути найкращою. Вона була лицем будь якої компанії, яка хотіла собі рекламу. Таких жінок, як вона, в народі називають Жінка-вогонь.

Я завжди була її протилежністю. Маленька, повненька, з короткою стрижкою, але з великим внутрішнім потенціалом. Так про мене говорили спочатку вчительки в школі, а потім викладачі в інституті. Звісно що одягалася на тому базарі, де ми мали маленьку будочку. Базарні знайомства дозволяли нам купувати речі зі знижкою, тому що ми так само, в свою чергу, робили знайомим знижку.

Стиль мого одягу не відрізнявся вишуканістю, але він був зручним і вселяв в мене надію, що я невидима і мене ніхто не замітить. Чому?, - ви спитаєтеся. Бо така я вже була і ніколи не хотіла привертати до себе зайвої уваги.

Тому, коли ми з Оксаною зайшли до першого магазину з одягом, який коштував, як одна моя місячна зарплата, в мене пропав дар мови. Купити купальник, в ціну якого, я можу цілий місяць їсти, для мене було недосяжною мрією.

Але зі мною була Оксана. Продавчиня глянула на мене своїм відаючим оком і пішла підбирати мені якийсь одяг, який через деякий час чекав мене вже в примірочній.

І тут почалося найголовніше. Мені треба було нарешті вилізти із своєї ракушки і показати світові, що є така вчителька Наталя, яка їде відпочивати за кордон.

Роздягнувшись у примірочній і глянувши на себе в дзеркало, я чомусь зловила себе на думці, що треба щось міняти в своєму житті. От були в мене останні дні передчуття, що щось має трапитися і обов’язково хороше. Сьогодні вночі мені приснилася мама, яка підійшла до мене, обійняла мене і поцілувала в маківку. В мене було таке відчуття, що вона мене на щось благословляє і кричить очима, не втрать свій шанс.

Я вийшла з примірочної, і світ ніби зупинився. Білі лляні штани й легка блузка обіймали моє тіло так, як я ніколи не відчувала раніше. Дзеркала магазину відбивали мене з усіх боків, і я раптом побачила не вчительку з базарними знижками, а жінку, яка може дозволити собі бути красивою.

Оксана, яка знала мене з семи років, застигла, дивлячись на мене. Її очі світилися так, ніби вона вперше побачила мене справжню. – Вау! Ти прекрасна, – вирвалося в неї.

У цей момент я відчула, що щось змінюється. Наче мама, яка снилася мені вночі, справді благословила мене на новий шлях. І цей шлях починався тут – у білому одязі, серед дзеркал, у світі, де я більше не була невидимою.

Після білих лляних штанів продавчиня принесла мені ще кілька варіантів. Я приміряла легку сукню з квітковим орнаментом – вона робила мене ніжною, майже дівчинкою, яка вперше відкриває світ. Оксана засміялася і сказала, що я виглядаю так, ніби йду на грецьке весілля.

Потім були чорні вузькі штани й яскрава червона блуза – образ сміливості, який я ніколи не дозволяла собі. У дзеркалі я побачила жінку, яка може сперечатися, відстоювати себе, бути почутою. Це було нове відчуття, і воно мені сподобалося.

Але справжній момент настав тоді, коли я одягнула сукню кольору моря. Вона обіймала моє тіло так, ніби хвиля накрила мене й залишила в собі. Глибокий синій відтінок підкреслював мої очі, а тканина текла по мені, як вода. Я вийшла з примірочної, і Оксана, яка завжди мала слова, цього разу мовчала. Її погляд сказав більше, ніж будь-які компліменти.

– Наталю, – нарешті прошепотіла вона, – ти готова до Санторіні. Ти готова показати світові себе.

Бунтарка, яка хотіла ламати старі порядки, які тягнулися ще з радянських часів. Бунтарка, яка мріяла, щоб діти в школі не боялися вчителів, а йшли до них із довірою. Я хотіла, щоб уроки були не сухими, а живими, щоб у класі звучав сміх, щоб кожна дитина відчувала себе особливою.

І саме в дзеркалі того магазину я побачила не сіру мишку, а жінку, яка може змінювати світ навколо себе. Не через дорогі сукні чи модні штани, а через силу, яка завжди жила в мені. Я зрозуміла: настав час вийти з тіні. Настав час показати, що я – не просто вчителька, я – вчителька, яка здатна вести за собою.