Розділ 2.

Розділ 2.

У день весілля я встала дуже рано, бо самі розумієте, що дружка нареченої має бути на висоті. А ще такої нареченої, як Оксана.

Оксана – блондинка від народження, з рисами обличчя, як на портреті із середньовіччя і Я – брюнетка, з коротким волоссям, але Бог нагородив мене веснянками, кількість яких кожного року збільшувалися і я їх дуже стидалася. Але нічого не робила, бо якось накладати тонну тонального крему я не дуже хотіла, але і не вміла. Оксана багато разів садила мене перед дзеркалом, розказувала, показувала, але я завжди губилася в тих баночках, скляночках і всі її спроби навчити мене мистецтву макіяжу, закінчувалися провалом. Мій ранішній туалет складався із вмивання, підведення вій тушшю і блиск для губ.

Отже, я відправилася в салон, де із сірої мишки мали зробити розкішну жінку.

Вони чаклували наді мною дві години – сміх, поради, руки, що вправно працювали з волоссям і косметикою. І коли нарешті дзеркало відкрило мені моє відображення, я завмерла.

З дзеркала на мене дивилася брюнетка з виразними голубими очима, які світилися наче кришталь. Червоні губи горіли, як полум’я, і цей акцент робив обличчя зовсім іншим – впевненим, сміливим, навіть трохи небезпечним.

Смарагдова сукня, яку наполягла вдягнути Оксана, обіймала мою фігуру, підкреслюючи кожен рух. Її глибокий колір створював контраст із губами, і разом вони творили образ, який я ніколи не бачила у собі раніше.

Я відчула, як у кімнаті змінилася атмосфера: дівчата замовкли, дивилися на мене з подивом і захопленням. У їхніх очах я прочитала те, чого сама боялася визнати – я більше не була «сірою мишкою».

Усередині мене прокинулося щось нове: сила, яку я довго ховала за буденністю, і віра, що цей вечір може змінити мою долю.

Так і сталося. Коли ми з Оксаною підходили до вівтаря, Ігор не зводив з мене очей і я думаю, що він зрозумів, що вибрав не ту подругу. Але вже вороття назад немає і вони сказали один одному так.

Весілля було в повному розпалі, коли мене обережно хтось взяв за лікоть і відвів у затишне місце, де очі, дуже допитливих людей, не могли нас побачити.

Я відразу зрозуміла, що це він, Ігор. Він просто повернув моє лице до свого, наші погляди зустрілися і ми втонули. Втонули в океані наших очей і берега вже було не видно.

Не знаю скільки ми так стояли і розмовляли очима, ми просто очима розказували один одному, що ми єдине ціле і треба просто почекати, коли закінчиться цей сумбурний шлюб.

Оксана влетіла на терасу як цунамі і просто вихватила Ігоря з нашого світу і потягнула його танцювати.

І тут я зрозуміла, що він навіки. Що ми завжди будемо разом, не дивлячись на усі випробування, які нам готує життя.

Я приєдналася до драйвового танцю під музику Майкла Джексона і відпустила всі думки про нього. Я просто насолоджувалася моментом і думка про майбутнє зігрівала мені Душу.

Усмішка весь вечір не сходила з мого обличчя. Я весь вечір протанцювала з усіма мужчинами на весіллі. Це було неймовірним і дуже драйвовим.

Під ранок я повернулася до своєї, вірніше Оксаниної квартири, в пустоту і тишу. Після загибелі батьків Оксани, ми поселилися у її розкішній трьохкімнатній квартирі на Хрещатику. Її батьки були комерсантами і загинули при дуже загадкових обставинах, але це історія іншої книжки. Зі всього що можна було отримати в спадок від батьків, була лише квартира, бо все інше шакали розгребли.

Але ні, ще залишилося маленьке місце на місцевому базарі, яке ми з Оксаною використовували для торгівлі «брендовими» речами, які вона діставала хто зна звідки. Це був наш запасний аеродром із заробітком грошей під час навчання в Інституті.

Я вчилася в Драгоманова, а Оксана в КНЕУ.

Це були часи виживання не лише нас, але і України.

Після весілля Оксани, Я почала проживати життя самітниці, бо Оксана з Ігорем поселилися у заміському будинку. Цей будинок був неймовірного розміру, який могли побудувати лише заможні люди, бо утримувати його було теж дуже накладно.

Ні, Оксана мене не покинула, вона час від часу забігала до мене на Хрещатик. Приносила смаколики, допомагала із квартплатою і звісно деколи забігала поділитися секретиками.

До них я їздила рідко, стараючись не пересікатися з Ігорем, бо ви самі розумієте. Чим менше бачиш коханого, тим менше серце болить.