Глава 21. Зізнання
Кіра
Відкинула телефон на диван і стала ходити кругами по вітальні. Якщо цей клятий чоловік зараз подзвонить, пошлю його куди подалі. Нерви мої на межі. Скільки ж можна мене мучити? Навіщо ці безглузді подарунки і незрозумілі спроби повернути мене?
Коли мій смартфон озвався гучною мелодією, аж підскочила на місці від несподіванки.
«Ну, Марку, тримайся! Якщо не розумієш по-хорошому, зараз поясню по-іншому,» – думала я, йдучи на поклик телефону.
– Негіднику! Знову ти!? Невже не розумієш, що тобі говорять людською мовою? Йди до біса! – кричу в телефон на все горло. – Досить вже знущатися з мене. Я тобі не дозволю знову розбити моє серце.
– І тобі привіт, люба, – почула тихий і наляканий голос подруги.
Аліса? Це телефонує моя подруга? Поглянула на екран смартфону й побачила там її ім'я. Трясця! Оце я попала! Зараз в усіх подробицях доведеться пояснювати, чому й на кого я так кричала.
– Невже тебе так Марк дістав? – здогадалася вона одразу.
От, що значить справжня подруга. Вона завжди мене розуміє з напівслова. Варто лише відзначити, що без подробиць мені не обійтися, але в основному Аліса й без них усе збагнула.
– Так, – зізналася я й сіла на край дивану.
– Кицю, відчиняй двері. Зараз будемо лікувати твої нерви, – мовила вона солодким голосом.
– Ти серйозно? Ти стоїш під моїми дверима й лишень зараз надумала про це повідомити?
– Я подзвонила тобі, коли вже підіймалася ліфтом на п'ятий поверх. А тепер ось уже дійсно минуло дві хвилини як я стою під зачиненими дверима. Давай відчиняй швиденько. В мене рука ломиться від важкого пакету, – обурюється вона.
– Біжу-біжу, – повідомляю їй та йду разом з телефоном біля вуха до дверей. – Привіт, моя хороша, – вітаюся з подругою та обіймаю її.
– Привіт, люба, – обіймає мене також. – Бачу, твій настрій на висоті, – скептично говорить, звертаючи увагу на мій зовнішній вигляд.
– Не буду заперечувати, – відповідаю та пропускаю її до квартири.
Аліса проходить до передпокою та передає мені в руки свій важкий пакет.
– Що тут? – цікавлюся у подруги.
– Те, що тобі зараз вкрай потрібно, – дивує мене.
– Не зрозуміла. Що саме? – питаю та заглядаю на вміст пакету й те, що я там бачу, справді дивує. – Аліско…
– Так-так, червоне вино – найкращий вихід із депресії, – роздягається та вішає своє пальто на крючок. – Інколи потрібно й розслаблятися, – зняла свої модні ботинки. – А сьогодні вихідний у нас обох. То чому б і не випити та не поговорити про те, що хвилює найбільше?
– Як ти добре відчуваєш мій стан, – нарешті всміхаюся за цілий день.
– Та ні, це ти просто давно на зв'язок не виходила, а я вирішила приїхати до тебе сама. Скучила за тобою дуже, – обіймає мене.
– Я теж, – відповідаю на її обійми. – Ходімо на кухню.
Ми пройшли разом з Алісою до кухні і я дістала два келихи з шафи. Подруга заглянула у вітальню, яка розташована суміжно з кухнею, та голосно вигукнула чи то радіючи, чи то дивуючись.
– Що то таке?
Мабуть, помітила плюшевого ведмедя в мій зріст та злякалася. Не можу інакше пояснити її поведінку. Хоча я сама теж дивно поводилася, коли тільки побачила його. І обіймала, і плакала, і заснула, затиснута тим же ведмедем.
– Ого! – знову від неї вигук. – А квіти від кого? – побачила кошик з ліліями, що стояв на тумбочці. – Кіро, я кого питаю?
– Подарунок на пам'ять від мого минулого.
– Невже Марк знову дає про себе знати? – цікавиться вона.
Я дві хвилини мовчала. Аліса знайшла штопор у шухляді та почала відкорковувати пляшку вина. Подруга налила нам в келихи смачного алкоголю, який зараз допоможе мені стерти з пам'яті ту єдину ніч, яку я провела з Марком. Зараз я все їй розповім до останніх дрібниць. І щоб я мала сміливість сказати вголос те, в чому боюся зізнатися навіть сама собі, мені й потрібен алкоголь. Я відпила кілька великих ковтків і глибоко вдихнула. Подивилася на подругу, яка зараз зацікавлено розглядала мене.
– Кіро, не лякай мене, – просить і продовжує тримати в руках келих, навіть не пригубивши вина.
– Я переспала з ним, – вимовила на видиху.
– О, боже… – Аліса сіла на стілець і відпила залпом половину келиха. – Кіро, скажи мені, невже до тебе з одного разу не доходить?
– Я знаю, знаю, Аліско… – відпила ще ковток. – Знаю, що я дурна, слабкодуха, відчайдушна… – сльози починають застилати мої очі. – Та називай мене, ким хочеш, але я… я кохаю його. І ти з цим нічого не зможеш зробити.
Ну ось я і зізналася в першу чергу сама собі, що таки почуття, які, здавалося, щезли, повернулися до мене з новою силою.
– Невже все настільки погано і ти змогла пробачити йому зраду? – допитується Аліса.
– Не змогла. І не пробачу ніколи. Але і з почуттями теж не можу вже боротися. Розумієш, з того моменту як я його побачила через стільки років розлуки, перед моїми очима наче світ перевернувся. Я розтанула і віддалася в його руки. Знаєш, це як наркотик – ти хочеш дозу, але не можеш отримати і тебе ломає всю. А тоді, коли знаходиш способи знову її здобути, тебе накриває по повній. Ти розчиняєшся в цих відчуттях і забуваєш про все на світі. Щось подібне і було зі мною… в ту ніч.
#3036 в Любовні романи
#697 в Короткий любовний роман
#1426 в Сучасний любовний роман
зустріч через роки, кохання і біль, пристрасть ревнощі інтриги колишні
Відредаговано: 20.05.2022