Глава 8. Моя слабкість

Глава 8. Моя слабкість

Кіра

За сумними думками я не помітила як приїхала до салону. Біля нього завжди на парковці стоїть купа машин. Бачу невдоволені обличчя чоловіків в авто, що чекають своїх дружин. Оце так! Ранок, а вже стільки клієнтів, що хоч відбавляй. Заходжу в салон і бачу стурбовану Славу.

– О, Кіро, нарешті ти приїхала. Я вже чекаю тебе, чекаю, а тебе все немає, – говорить вона скоромовкою.

– Що сталося? Я запізнилася всього на двадцять хвилин.

«Бо сварилася зі своїм хлопцем», – подумки додала, але вголос не вимовила.

– А ти подивися, скільки клієнток навалило за ці двадцять хвилин! – обводить вона руками весь салон, вказуючи на жінок, що сидять і чекають своєї черги на м'яких шкіряних диванчиках.

– Бачу, – буркаю і йду в спеціальну кімнату одягати свій фартух, щоб приступити до роботи. 

– Кіро, я цих двох жіночок на себе візьму, а з іншими вже ти впораєшся, – вказує дівчина, виглядаючи з-за дверей. – Так?

– Ну ясно, – всміхаюся до неї. – Славо, ти як завжди, в своєму репертуарі. Береш собі найлегшу роботу, а мені залишаєш найважчу, – звертаю увагу на тих клієнток, яких мені залишила Слава. 

Це найвибагливіші жінки, мабуть, у всьому світі. І наші постійні клієнти, звичайно. Щоб їм догодити, потрібно добре постаратися, але це в мене виходить на відмінно.

– Гаразд. До роботи, – сказала я дівчині та вийшла з кімнати.

Години три-чотири ми з Славою працювали на повну. Робили модні зачіски, нові стрижки, давали поради жінкам стосовно їхнього зовнішнього вигляду та проводили процедури по догляду за волоссям. Клієнтки залишилися задоволеними, а це для нашого салону – найвища нагорода. 

Десь о першій годині дня, коли ми з Славою впоралися з усією роботою і виявилося декілька вільних хвилин між записами, вирішили відпочити й випити кави. Саме тоді на мій телефон прийшло повідомлення з дуже цікавим змістом. 

«Чекатиму тебе біля твого будинку. Маю твою річ. Потрібно віддати.»

Ні підпису, ні якогось натяку, хто це, немає в повідомленні. Номер невідомий, тому в телефонній книзі не відображається. Я дивилася на ті декілька цифр і намагалася по пам'яті згадати чи знайомий, чи ні. Але ні. Я його не знаю. То звідки ця людина мене знає? 

А може, хтось просто помилився? Звісно. Ну чому я одразу не здогадалася? Хтось помилився однією цифрою, а потрапив до мене. Вирішила нічого не відписувати й не відповідати на повідомлення. Просто часу немає. Прийшла клієнтка по запису і я знову прийнялася до роботи. 

До самого вечора я забула про те дивне повідомлення. Лише коли їхала додому, про нього згадала. Взяла телефон до рук і подивилася знову. Невідомий більше нічого не писав, а Паша не дзвонив. Дивно. Дуже дивно.

Дорогою додому заїхала в супермаркет, щоб взяти продуктів для приготування вечері. І ось іду я до під'їзду з двома важкими пакетами в руках, а позаду чується голос, який в пам'яті моїй назавжди залишиться ніжною мелодією. Не стерти його звідти ніякими способами.

– Нарешті я тебе дочекався, – прозвучав його голос тихою інтонацією. 

Не чулося в тоні голосу Марка ні докорів, ні образи, а навпаки, сказано так, наче він чекав мене достатньо довго й чекав би ще, якби було потрібно.

Від несподіванки ледь не кидаю пакети з продуктами на землю під дією голоса Марка. Що він знову тут забув? Чому припхався? Вранці до мене приїжджав, тепер ось увечері приїхав. Невже його вдома не чекають? 

Отже, це Марк сьогодні повідомлення мені надіслав. Але звідки в нього мій номер? Яким чином він його дізнався?  

– Давай допоможу, – підходить ближче і забирає з моїх рук пакети.

Я, здивована діями чоловіка, мовчки віддаю йому важкий тягар. Стою, наче вкопана, й лише дивлюсь на нього. Марк хмикнув на моє мовчання і спокійно рушив іти до під'їзду.

– Ти йдеш? – обертається і здивовано запитує мене.

Боже, який же він гарний. Чоловік обернувся з-за плеча й дивиться на мене своїм безтурботним поглядом. Хочеться думати, що між нами немає бездонної прірви, немає спалених мостів, довгих років розлуки, сварок, ворожнечі й дурного непорозуміння. Але все не так. Не так. На жаль.

– Кіро, я не знаю, де ти живеш, – реагує на моє мовчання. – Пропоную тобі сказати номер квартири і я віднесу туди твої пакети. А ти, якщо хочеш, стій на дворі, мерзни, – хитро посміхається.

Який же він до біса нахабний! Просто не те слово нахабний. Кидає на мене свої лукаві погляди з голови до ніг і просто знущається. Адже він знає, що справляє на мене неабияку реакцію. Я завжди танула під дією його погляду. Точно як зараз.

Але… Невже він думає, що я впущу його до своєї квартири? Щоб він і завтра знову сюди приїхав? Еее, ні. Цьому не бувати. З головою досить того, що він уже знає вулицю і номер мого будинку, тому тепер приїжджає сюди і вранці, і ввечері.

– Кіро! – гукає мене. – Чого ти зависла? – знову посміхається і підходить з моїми пакетами в руках ближче до мене. 

Надто близько він став, що аж дихати стало нічим. Серце тріпоче, наче пташка в клітці, і просить мене отямитися.

– Невже скучила за мною так, що надивитися не можеш?

О, боже... Кіро, ти з глузду з'їхала? Повернися швидко на землю, бо він уже казна-що думає.

– Я просто дивлюсь і вражаюсь, – вирішила я схитрувати. – Ти справді думаєш, що я впущу тебе у свою квартиру?