Глава 7. Ранок з сюрпризом

Глава 7. Ранок з сюрпризом

Кіра

– Що ти тут робиш? – підходжу й розгнівано запитую чоловіка, який сперся п'ятою точкою на капот моєї машини.

Яка небачена нахабність!

– Я приїхав до своєї коханої, – відповів він і притягнув мене рукою за талію до себе ближче.

Ну от, хотіла взагалі з ним тиждень не розмовляти через вчорашнє, а чоловік, як виявляється, влаштував мені сюрприз власною персоною.

– Паш… – опираюся йому, відштовхуючи його обійми.

– Кіро, – перебиває мою мову, – я знаю, що ти зараз скажеш. Знаю, що я негідник, що не вартий тебе. Знаю, що мені не можна пити. Я все це знаю! – повідомляє емоційно й розмахує руками. – Але не йди від мене, – просить так відчайдушно, що аж хочеться йому вірити. – Бо мені без тебе не жити, кохана, – тягнеться за поцілунком у губи, але я віддаляюся.

– Паш, припини цей цирк негайно.

– Що не так? Що тобі знову не так? – дратується чоловік. – Я приїхав до тебе, прошу вибачення, хочу поцілувати, а тобі все щось не так.

Дивлюсь на чоловіка зі здивованими очима. Невже він думає, що може отримати моє пробачення просто так? Який він іноді буває наївний. 

Замість відповіді я просто відходжу від нього на метр і підіймаю свої зап'ястя на рівні його очей. Він з нерозумінням дивиться на них і запитує:

– Що це означає? Це що, новий трюк, щоб мене відшити? Просто піднявши руки догори? – в голосі чую нотки роздратування.

– Ні, – відповідаю спокійно. – Подивись уважніше. Я нанесла на зап'ястя тональний крем.

– І навіщо? – хмикає, але не здогадується про очевидний стан речей.

– Тому що на них синці, – вже говорю я з роздратуванням. – Ти мені їх наставив.

– Ніі… – протягує і підіймає брови вверх. – Я не міг.

– Паш, я втомилася від такого твого відношення. Мені треба відпочити і про все подумати, – кажу серйозно, натякаючи, що планую певний час побути сама.

Відкриваю дверцята своєї машини запасним ключем. Я вчора один віддала Марку, щоб він передав своєму помічнику для відгону авто.

– Це що означає? Що ти мене кидаєш? – ніяк не вгамується і з силою хлопає дверцятами перед моїми очима.

– Пашо, ось навіть зараз ти не керуєш своїми емоціями. Бачив би ти себе збоку вчора… – замовкаю, згадуючи вчорашнє. Але не хочу я згадувати. Не хочу. – Коли вгамуєшся і зможеш керувати собою, тоді й поговоримо, – сідаю в авто, натякаючи, що моє слово останнє й обговоренню не підлягає. 

Паша щось кричить, але я його не слухаю, а спокійно заводжу двигун. Дивуюся сама собі: звідки взявся цей спокій, якщо ми з ним посварилися? Але чомусь зараз мене абсолютно не бентежить сварка з Пашею. Ми настільки часто сваримося, що я вже до цього звикла й стала просто не звертати уваги на такі буденні речі. 

Коли вже мала від'їжджати з парковки, побачила, що Паша схопився за серце й упав на землю, наче мішок з картоплею. Миттю заглушила двигун, вилетіла з машини й кинулася до чоловіка.

– Паш, що з тобою? – кричу на все горло та швидко звільняю його від верхніх гудзиків, щоб легше було дихати чоловіку. 

Паша повільно і з ледь відкритими очима вказує пальцем на кишеню.

– Ліки… – ледь чутно мовив.

Дістаю звідти пляшечку з ліками, що прописав йому лікар під час минулого візиту до нього. Відкриваю її і даю чоловіку декілька пігулок. З сумочки дістала маленьку пляшку води, яку постійно ношу з собою на роботу, і дала йому запити таблетки. Паша повільно проковтнув ліки і подивився на мене.

– Дякую, – тихо мовив.

– Немає за що. Може, лікаря викличемо? – питаю з турботою.

– Ні, не потрібно. Просто ти будь поруч, – просить, але я не можу йому сказати щось приємне навзаєм, тому просто мовчу.

– Можеш піднятися? – натомість питаю чоловіка. – Ходімо до моєї машини.

– Ні. Я поїду своєю.

– Ти що, здурів? Як ти поїдеш? Тобі в лікарню потрібно, а не за кермо! – кричу на нього та намагаюся підняти з землі чоловіка, який важить більше за мене.

– Не хочу я ні в яку лікарню, – сперечається зі мною. – Ліки прийняв, тому зараз стане легше. 

– Паш, це не діло – так знущатися з власного організму, – повчаю його, наче маленьку дитину. Хоча він, на секундочку, дорослий чоловік. – Тобі потрібно лікуватися. Що це за напади? Давно вони в тебе?

– Все добре, – відмахнувся від відповіді.

– Ага. Я бачу, – скептично мовила.

Продовжую підіймати чоловіка з холодної землі й він піддається – сам намагається встати, тримаючись за опору, тобто за мене. Коли Паша став на ноги та обійняв мене за плечі, я помітила неподалік машину чорного кольору, а в ній і самого водія, що вчора так стривожив моє серце. Марк. 

По виразу обличчя чоловіка за кермом видно, що він дуже злий. Серйозний, впевнений і злий. Дивно. Що він тут робить? Невже приїхав до мене? Чи просто проїжджав повз? Та кого я обманюю? Звісно, він до мене приїхав. Але чому? З якою метою?