Глава 6. Солодкий спогад

Глава 6. Солодкий спогад

Кіра

Марк відвернувся від мене й подивився на дорогу, поклавши руки на кермо. От не розумію його. Здається, що ніби знаю чоловіка все життя, а нібито й не знаю його зовсім. Колишній зараз для мене чужа людина, тому я навіть не уявляю, що в нього твориться в голові. Яка йому різниця щодо мене? Хотілося б дізнатися, але… 

Досить мені мучити своє серце. Варто тікати від чоловіка, бо воно вже починає розриватися від болю. В ньому стільки ран від минулого, що варто бодай трішки дати йому відновитися.

«Тікай, Кіро… тікай звідси,» – шепоче мені внутрішній голос. Але я сиджу на місці, наче вкопана. Не можу навіть поворухнутися. Головою розумію, що це неправильно. Подумки змушую себе натиснути на кнопку й відкрити ці кляті дверцята, які розділяють мою бажану волю від Марка, але все-таки сиджу. Сиджу в його автівці й не рухаюся.

Деякий час ми сидимо з Марком мовчки. Я усвідомлюю, що це неправильно, але так багато хочеться сказати чоловіку. Проте що це змінить, навіть якщо скажу? Наше майбутнє аж ніяк не змінить, бо ми його просто не маємо. 

– А ти змінилася, – несподівано прозвучав його ніжний голос.

Скільки я тримала в пам'яті його голос, що зараз це все здається мені лиш сном. Мабуть, скоро прокинуся й зрозумію, що аварія, яку вдалося уникнути, бар, в якому я прагнула напитися, розмова в машині з Марком, його голос і дотики – це всього лишень мій сон. А Марк мені сниться майже щоночі...

– Ти теж, – все, що я змогла сказати.

– Так дивно… – продовжує він вести мову далі. – Ніби ти… Та сама Кіра, яку я добре знаю, але це й не ти… – пронизливо дивиться, ніби шукаючи в мені ту щасливу й усміхнену Кіру, якою я була колись.

– Марку, чого тобі від мене треба? 

Колишній окинув мене пронизливим поглядом і нічого не відповів. Та мені й не потрібно його слів. Досить. Наслухалася вже.

Очевидно, сила внутрішнього голосу мене перемогла, бо скерувала на відкриття дверцят машини і виштовхнула моє заціпеніле тіло звідти. На ватних ногах іду до будинку. Хотілося б бігти, бо чомусь думається, що Марк наздожене мене, але не можу. Більше звичайного кроку я зробити не здатна. На жаль.

Відчиняю двері під'їзду й чую за спиною голос Марка.

– Кіро… – застигаю у дверях, так і не відкривши їх повністю. – А я думав про тебе...

Ну і як таке можна витримати спокійно? Руки починають тремтіти від його слів, а серце… воно знову розривається від болю. Старі душевні рани кровоточать не просто так. Я гадала, що вони зажили, але достатньо було лише Марку знову з'явитися в моєму житті, як усе пішло шкереберть. Серце ниє від поглядів і слів чоловіка, зрадницьке тіло видає мене, реагуючи на дотики Марка, і лише очі хочуть дивитися на нього й дивитися. Я збожеволіла чи що?

Ні… це неправильно… так не повинно бути. Я більше не дозволю Марку зробити мене залежною від нього.

Борючись сама з собою, заходжу в під'їзд, не обертаючись, і зачиняю двері. Я нічого не відповіла Марку на його зізнання, але я й не повинна була щось говорити. За мене усе сказали вчинки чоловіка п'ять років тому. Я не здатна щось змінити чи відвернути. Та й чи потрібно? Стільки часу пройшло. В мене є Паша, а в Марка он кохана дружина. Точніше, я сподіваюся, що вона кохана. Інакше чому він сьогодні цілий вечір і половину ночі був зі мною поряд?

Повільно йду ватними ногами до своєї квартири й заходжу всередину. Тут темно й ніхто мене не чекає. На згадку приходить солодкий спогад, як я поверталася додому після роботи, а мене там чекав Марк.

– Кохана, ти вже прийшла? – солодким голосом запитав він. – А я сьогодні звільнився з роботи раніше й хотів потішити тебе смачною вечерею. Але, на жаль, щось пішло не так, – скривився чоловік, вказуючи на пательню, в якій шкварчить м'ясо. 

Я швидко підбігла до плити й відставила пательню в сторону. Дивлюсь на м'ясо золотистого й коричневого кольору й мовчки беру виделку.

– Ех… – зітхає він. – Я хотів його спочатку просмажити, а потім протушити, але телефонний дзвінок зіпсував усе. Дзвонили по роботі й повідомили, що один постачальник відмовився співпрацювати зі мною. Я на нервах взагалі про м'ясо забув. Ти вже вибач, – винувато дивиться на мене чоловік. – Там одні вуглики, правда? – зазирнув у пательню.

Я ж наколола шматочок м'яса на виделку і прямо з пательні почала їсти, настільки була голодна. Курятина відчувалася трішки пересушеною, але цілком смачною. Марк точно вмів готувати і знав як це зробити правильно, щоб аж слинки текли.

– Ммм, дуже смачно, – закотила очі від насолоди. – Не уявляєш, я сьогодні цілий день мріяла про смажене м'ясо.

Чоловік всміхнувся на мої слова, підійшов ближче і поцілував мене в губи. 

От за що я полюбила Марка, так це за те, що він ніколи не змішував роботу й дім. Робота – це одне, і всі робочі питання варто вирішувати лише на роботі, а дім – це те місце, де тебе чекають зі смачною вечерею, де тебе люблять і цікавляться як пройшов твій день, де ти можеш відпочити морально після важкого робочого дня, де тебе не скривдять, а лише підтримають, де зроблять масаж, якщо потрібно. От і Марк так завжди вчиняв. Навіть якщо були серйозні проблеми на роботі, він ніколи вдома не зривався й не психував, а навпаки готував мені вечерю, бо інколи я приходила з салону пізніше, ніж він.

– То що, будемо вечеряти таким м'ясом? – питає й дивиться на мою посмішку. 

– Звісно. Воно ж не зовсім зіпсоване. Я зараз лише салат і гарнір приготую.