Глава 3. Робота важливіша

Глава 3. Робота важливіша

Кіра

З іншої кімнати донісся звук дзвінка телефону Паші. Чоловік обернувся і важко зітхнув.

– Іди. Я сама впораюся.

– Я скоро повернуся, – чмокнув мене в губи й пішов з ванної.

Я, не поспішаючи, насухо витерла рушником своє вологе тіло та одягла теплий махровий халат. Проте аж сюди доносилися лайки Паші. Він з кимось говорив по телефону на підвищеному тоні. Не хотілося встрявати в розмову, тому хвилин двадцять ще стояла у ванній і сушила феном волосся. Коли вийшла з ванної кімнати, Паша ще розмовляв з якимось Деном.

– Та невже ти не розумієш, Ден, що це невигідні для нас умови. Можеш одразу йому сказати, що я не хочу підписувати з ним контракт. Нехай навіть не мріє той козел отримати мій клуб.

Декілька секунд я стояла й вагалася, чи заходить у вітальню, чи йти в кімнату спати. Але Паша мене помітив.

– Йди сюди, кицю, – ніжно промовив до мене і я таки ступила у вітальню.

Підійшла ближче до чоловіка, думаючи про те як же швидко змінюються його емоції. Тільки-но він кричав, а зараз уже лагідний і усміхнений. Паша притягнув мене рукою до себе та обійняв за талію.

– Ні, Ден! Я сказав «ні»! – голосно крикнув, що я аж підскочила на місці.

Мабуть, краще мені піти лягти спати, ніж стояти тут біля нього. Я зробила спробу вирватися з його обіймів, але невдало.

– Що ти сказав!? – гаркнув він у трубку. – Твою ж наліво! – вилаявся вголос і жбурнув телефон у стіну. 

Я заклякла на місці від такого вчинку. Ще ніколи не доводилося бачити Пашу таким. Стояла й боялася поворухнутися. Розуміла, що в нього проблеми на роботі і я тут ні до чого, проте все одно ставало страшно.

– Паш, що сталося? Щось серйозне? – спробувала розрядити обстановку та з турботою запитала.

– Ні, – обернувся до мене й опустив руки. Певно, зробив спробу розслабитися. – Але мені потрібно їхати на роботу. 

– Зараз? – здивовано глянула на чоловіка.

– Так. Саме зараз мені потрібно їхати і вирішити важливе питання, – відповів з нотками роздратування.

І чому я лише дивуюся? Паша власник нічного клубу, тож маю просто відпустити його на роботу і все. Робота важливіша. Але так завжди буває. Часто мені доводиться спати самій, бо він на роботі. Приїжджає пізно вночі, майже під ранок, цілує мене і засинає поруч. А я відчуваю на його вустах смак алкоголю. І це ще добре, що не жіночі парфуми… Хоча хтозна.

– Добре. Їдь.

– Кицю, не сумуй, – підходить до мене, бере моє обличчя у свої долоні й цілує в губи. – Я скоро повернуся. Ти навіть скучити не встигнеш.

– Гаразд. Їдь, – кажу без жодних емоцій.

– Тим часом нагрієш мені ліжечко.

– Нагрієш собі сам, – вириваюся з його рук і йду в кімнату.

– А ти у мене кішка з кігтиками.

– Яка вже є, – огризаюся.

Паша голосно розсміявся на мої слова. Не втямлю, що його так розвеселило, але й допитуватися не стала. Нехай уже їде на роботу.

Отак завжди. Забирає мене до себе, а сам потім залишає на довгу ніч. Краще б я залишилася в себе вдома. Бо все одно, де бути самій: чи у своїй квартирі, чи в його.

Як Паша поїхав, я таки вирішила випити чашку ароматного чаю з лимоном, як і хотіла від самого початку. Пішла на кухню, знайшла все необхідне та заварила собі трав'яний заспокійливий чай. Кинула туди шматочок лимону й насолодилася приємним ароматом. 

Сиджу з чашкою на кухонному диванчику, перемикаю різні телеканали й розумію, що абсолютно нічого не хочеться. Ні дивитися телевізор, ні навіть пити чай. Хочу просто заснути міцним, солодким сном і не прокидатися аж до завтрашнього ранку. А вранці встати й зрозуміти, що вчорашня депресія – всього лишень денна втома. 

Вимкнула телевізор та сіла з чашкою на підвіконня. Дивлюсь на вечірній, метушливий Київ, який здавалося б, що вночі лише починає своє життя. Згадала Марка й на душі так паршиво стало. І без того там камінь важкий лежить, а коли згадую його, стає ще гірше. Коли пригадую наші шалені ночі, його сильні руки на моєму тілу, його міцні обійми й ніжні губи, хочеться все кинути й знайти чоловіка. Забути всі проблеми, сварки й недомовленості, пробачити йому все на світі… Але ні. Таке не пробачають. А я не з тих, хто повертається до того, хто зраджує. 

А як у нас все гарно починалося. Знайомство в кав'ярні, коли я ненароком вилила на чоловіка чашку з кавою. Але на диво Марк не вилаявся, а навпаки замовив мені ще порцію кави. Я тоді запитала його, чи хоче він, щоб я й другу чашку на нього вилила, а він, мило посміхнувшись, поцікавився як мене звати. Як побачила його посмішку, зрозуміла, що пропала… Що все моє життя віднині не буде колишнім. Що тепер у ньому є Марк і більше нікого не існує для мене. 

Посміхнулася сама до себе, згадуючи солодкі миті, проведені з ним. Від цього й на душі стає солодко. Хочу пам'ятати чоловіка саме таким: ніжним, люблячим, надійним, турботливим, а головне вірним. А от останню нашу зустріч взагалі хочу викинути з голови, наче її ніколи й не було. Вона й дотепер так псує мені життя… Проте я повинна пам'ятати... Я маю пам'ятати, щоб не кинути все і не знайти його для того, щоб міцно обійняти, щоб пробачити все на світі. Ні… я цього не хочу. Моє серце розбите завдяки йому. Віднині воно ніколи не зможе знову полюбити, бо хіба можна склеїти розбиту вазу?