Глава 2. Неочікуваний гість

Глава 2. Неочікуваний гість

Кіра

З вибуховим характером Паші я вже звиклася. Іноді сама його заспокоюю, іноді просто даю йому час охолонути. Зараз розумію, що причина його нервувань – це я. Тому підійшла до чоловіка й обійняла міцно, притулившись щокою до грудей. 

– Паш, ну чого ти знову розходився? – тихо питаю й чекаю, поки він теж мене обійме. 

Чоловік не поспішає з обіймами. Чую як важко підіймаються його груди від глибокого дихання. Секунда, дві, три, чотири… Минуло десять секунд і Паша розслабився й теж міцно обійняв мене, притулившись до моєї голови та поцілувавши в маківку.

– Не знаю, – відповів він. – Я іноді сам себе не розумію. Ревную тебе до шаленства.

– Та до кого? – з легкою усмішкою підіймаю голову й дивлюсь у вічі чоловіку. – Хіба я даю приводи для ревнощів?

– Ні.

– Ну от. Ти сам дав правильну відповідь. Тоді навіщо мене ревнувати?

– Бо я боюся тебе втратити, – щиро відповів, тримаючи моє обличчя у своїх руках. – Я кохаю тебе. Ти розумієш? – питає, а я лише киваю. – Кохаю. Тому й не хочу тебе втрачати.

– Не втратиш, – стиха відповіла.

Хотіла би сказати, що саме його безпричинні ревнощі й стануть приводом для того, що він може мене втратити, бо все життя так жити – я не витримаю. В мене немає стільки сил і терпіння щоденно вислуховувати його нотації ревнощів. Я прагну спокою і тиші. Хочеться прийти додому після важкого робочого дня і не думати про те, що там чекає тебе не коханий чоловік з ласкавою усмішкою і турботою, як минув мій день, а злий і ревнивий, який тільки й прагне знову посваритися.

– То чому ти не приїхала до мене? – запитав, покриваючи моє обличчя дрібними поцілунками.

– Я думала їхати до тебе, – чесно відповіла. 

– Але… – подивився мені в очі.

– Але спочатку хотіла прийняти душ і переодягнутися. 

– Серйозно? А в мене значить води в квартирі немає?

– Паш, ну до чого тут це?

– Та до того, що ти постійно від мене тікаєш, – розімкнув обійми й почав нервово ходити по кухні. 

Я важко зітхнула й згадала про те, що хотіла зробити собі кави. Поки Паша бурчав і незрозуміло що говорив, я знову закип'ятила чайник і заварила дві чашки розчинної кави. Собі й Паші. 

Розвертаюся до чоловіка обличчям, а він все ще продовжує:

– Ми вже два роки разом, але ти все чомусь відмовляєш мені в тому, щоб переїхати до мене жити. Може, поясниш, чому?

Я мовчу. Даю йому чашку кави, а думаю про те, що варто було б йому не каву зробити, а чай з м'ятою, ромашкою і мелісою для заспокоєння нервів. Паша взяв чашку і сів за стіл. Відпив трохи кави й гидливо скривився.

– Знову розчинна?

– В мене немає кавомашини.

– То в мене є. Ти чудово знаєш як я не люблю розчинну каву.

Знову мовчки підійшла до чоловіка, забрала чашку з кавою і вилила її в раковину. Не хоче пити, то нехай не п'є. Навіщо знову кричати й псувати настрій і собі й мені заодно?

– Що ти робиш? – розгнівано запитує мене.

– Моє діло запропонувати, а твоє відмовитися. Не хочеш пити – не пий. Тільки не кричи. В мене й без тебе був важкий робочий день. 

Паша піднявся з місця й підійшов до мене. Обійняв зі спини, уткнулся носом в мою шию, поцілував в плече. А тоді тихо мовив:

– Вибач мені, будь ласка.

Я розвертаюся до чоловіка в його обіймах та дивлюсь у вічі. 

– Паш… 

– Що?

– Нічого. Поцілуй мене.

Чоловік без вагань припав до моїх вуст, цілуючи з усією пристрастю та любов'ю, що вирує в його душі до мене. Я знаю про почуття Паші, але не можу відповісти йому тим же. Моє серце закрите для жодних почуттів. Іноді мені здається, що я кохаю його, але потім, обдумуючи все, розумію, що я звичку видаю за кохання. Я просто звикла до Паші і це теж почуття, але не настільки сильне, щоб можна було його назвати коханням. 

Я кохала лише одного чоловіка, якому мої глибокі почуття виявилися непотрібними. А Паші потрібне моє кохання, але я… я не можу чоловіку сказати, що кохаю його. Можливо, саме це його й бісить. Проте й по-іншому я не можу. Просто не знаю, як. Я лише чекаю, поки ті глибокі почуття прийдуть у моє серце.

– Поїхали до мене, – шепоче на вушко після поцілунку.

– Гаразд, – погоджуюся з чоловіком, щоб знову його не дратувати. – Тільки свої речі візьму, щоб переодягнутися.

Я пішла до кімнати, але Паша зупинив мене своїм запитанням.

– Кіро, може, ти вже всі речі візьмеш заодно? Доки ми будемо бігати одне до одного, наче малі діти? Дорослі люди, а поводимося як…

– Як підлітки, – розвернулася в проході між кухнею і коридором і доповнила думку чоловіка. – Я знаю. Але я не готова до такого кроку. Зрозумій мене, будь ласка.

Не чекаючи більше його слів переконань і докорів, я пішла до кімнати. Відкрила шафу й довго дивилася на речі, які там лежали. Що одягнути завтра на роботу? Свій вибір я зупинила на сірих джинсах з завищеною талією і яскраво синій блузці з коротким рукавом. Погода обіцяє бути теплою, не зважаючи на осінь за вікном, тому візьму ще й джинсову куртку. Акуратно все склала в сумку й вийшла з кімнати.