Глава 1. Не день, а казка

Глава 1. Не день, а казка

Кіра

– Не день, а катастрофа, – поскаржилася я в трубку подрузі, яка зазвичай сама скаржиться мені на все підряд, а я лише вислуховую й мугикаю, ніби втішаючи її такою поведінкою.

– Кіро, невже небеса впали й ти теж відчула, що існують труднощі в житті?

– Ні, Алісо, просто сьогодні один клієнт добряче потріпав мені нерви. Я як могла трималася з натягнутою посмішкою, але цей підлий негідник примудрився повністю вивести мене з себе, – продовжую скаржитися й чую смішки подруги. 

Добре, що хоч комусь весело!

– Гей, бовдуре, куди ж ти їдеш?

– Кіро, з тобою все гаразд? – хвилюється подруга.

– Так, але тут один негідник «підрізав» мене. Я їду зі швидкістю шістдесят кілометрів у годину. Та йому виявляється цього замало. Здається, він натиснув на газ в підлогу й обігнав мою машину, підрізаючи.

– Та що ж у тебе сьогодні всі негідники? – сміється подруга.

– Алісо, це не смішно. От як отримаєш посвідчення водія, тоді сама зрозумієш як це, коли таких бовдурів на дорозі тьма небесна. За що вони лише права купують? – дивуюся сама собі.

– Ой, ні. Не хочу я вчити ті ПДД та складати іспити. Це не для мене. Та я взагалі боюся сідати за кермо! Який з мене водій? Мені вистачає того, що як їжджу з тобою, чую від тебе парочку лайок про таких бовдурів.

– І то це не все. Я ще стримуюся при тобі.

– Ого! – дивується Аліса. – Ну все, ти остаточно відбила в мене охоту складати іспити на водія, – хихоче подруга.

– Та ти не сильно й хотіла.

– Ага. Давай краще повернемося до першого негідника.

– До якого це? – не зрозуміла її пропозиції.

– До того, що тебе сьогодні на роботі вивів із себе, – тактовно, але незадоволеним тоном відповіла дівчина.

– Аа, той… – ледь не вилаялася собі під ніс, та вчасно стрималася. 

– Ага. Що він вже зробив? – допитується дівчина.

– Та що? Те йому не так, це йому не так. То зачіска не така, то день не такий. Я стримувалася як могла з усіх сил. Але наостанок навіть я вже не витримала й нагрубила йому, на що чоловік образився й обізвав мене професійно некомпетентною. Уявляєш? Я професійно некомпетентна!

Подруга нічого не говорила, лише сміялася в трубку. 

– Знаєш, якби не паскудний характер чоловіка, його можна було б назвати красунчиком, – сказала, а потім вже подумала. 

Зараз Аліса почне свої знущання.

– Ооу... ого! Що я чую? То може, ти звернеш на нього увагу? А характер можна ж і підкоригувати ласкою, добротою, ніжністю, любов'ю, наприклад.

– Аліско, ти з дуба впала чи що? – загальмувала на світлофорі так, що аж шини засвистіли. – В мене ж Пашка є. 

– Та знаю я твого Пашку. Не хлопець, а ходяча катастрофа. Чого тільки варті його ревнощі, – скептично мовила.

– Він же кохає мене, – захищаю свого хлопця, але подруга продовжує далі покривати його мокрим рядном.

– То виходь за нього заміж, якщо він так тебе кохає. 

– Так він же не пропонує.

– Боже, Кіро, чи ти дурна, чи що з тобою? Твій Пашка з'їсть тебе і не вдавиться, причому не лише фізично. Це я про психологічну сторону твого майбутнього заміжжя. І я не жартую. 

– Ти про що? 

– Та про те, що він з'їсть твій мозок своїми ревнощами, коли станеш його дружиною.

– Ой, Аліско, пригальмуй трохи. Я не збираюся виходити заміж. Ні за Пашку, ні за когось іншого.

– Це ти там гальмуй, подруго, і кидай свого непутящого хлопця. Ніяке майбутнє з ним тебе не чекає.

– Алісо, припини. Досить на сьогодні порад… – прошу дівчину.

Та хіба вона мене слухає?

– Тобі потрібен хороший чоловік, серйозний і впевнений у собі. А головне, надійний і відповідальний.

– Алісо, досить. Поговоримо потім, – кидаю трубку й паркую авто, як завжди, на своїй стоянці під будинком.

Виходжу з машини й прямую до квартири на п'ятому поверсі, яку я нещодавно придбала сама. Маючи свій невеликий бізнес у сфері жіночої краси, я досягла за п'ять років неймовірних висот. 

П'ять років… Ще тоді я не мала нічого, але водночас я мала все. В мене був коханий чоловік, за якого я мріяла вийти заміж і розділити з ним усе життя. Та іноді стається не так, як хочеться і навіть кохання, яке здавалося б, що може подолати всі негаразди, зникає наче його й не було. Всьому приходить кінець, а почуття, якщо вони сильні лише з однієї сторони, поготів.

Але я не здалася. Не маю звички здаватися, і тоді, коли зруйнувалося теперішнє і майбутнє водночас, я не здалася. Не зронила ні сльозинки, а пішла від нього з гордо піднятою головою. Ніхто не знав, що коїться в моїй душі, але й показувати всім, що мені боляче, абсолютно не хотілося. 

Маючи професію перукаря-візажиста, я відкрила спочатку невелику перукарню у винайманому приміщенні. Нелегко було. Але люди до мене йшли й незабаром я викупила приміщення й створила власний салон краси. З роками постійно його розширювала й отримувала хороші відгуки від клієнтів.