Розділ 8.1

До столика підходить офіціант, і я мало не радію його появі, бо це дає можливість припинити розмову. Замовляю стейк, Аліса вибирає салат і рибу, ми все-таки зупиняємося на вині, а коли офіціант забирає меню, я раптом усвідомлюю, що разом із ним зникає моє єдине прикриття. 

Чудово. Тепер мені залишається лише сидіти навпроти Аліси й робити вигляд, що мені абсолютно байдуже до того, що відбувається за кілька столиків від нас. Я беру воду, роблю ковток, дивлюся на свою супутницю й навіть кілька хвилин цілком успішно підтримую розмову. А потім Юля знову сміється, і я чую цей сміх крізь загальний гул ресторану. Чи, можливо, мені вже просто здається, що чую.

І ось тут стає справді погано, тому що я нарешті змушений визнати те, що цілий вечір так старанно намагався заперечити. Я прийшов сюди з Алісою саме для того, щоб викинути Юлю з голови, а тепер сиджу з красивою жінкою навпроти й думаю тільки про ту, яка перебуває за кілька метрів від мене. 

Мені не подобається її супутник, хоча я не знаю про нього абсолютно нічого. Мені не подобається, як він на неї дивиться. Не подобається, як торкається. І особливо не подобається те, що вона дозволяє йому це робити. Найгірше ж те, що я не маю жодного права бути незадоволеним. 

Юля – не моя дівчина. Я – не її чоловік. Ми навіть друзями ніколи не були. Ми переспали один раз, домовилися забути про це й цілий тиждень не спілкувалися.

Усе гранично просто. Принаймні мало б бути.

Але коли цей тип знову нахиляється до неї, а Юля усміхається йому тією усмішкою, якої мені, здається, взагалі ніколи не діставалося, я повільно відкладаю ніж, тому що раптом розумію: тримати його в руках зараз – не найкраща ідея.

Ще годину тому в мене була одна проблема – Рудницька надто часто з'являлася в моїх думках.

Тепер їх уже дві.

Бо мені зовсім не подобається бачити її з іншим чоловіком. І от із цим я вже взагалі не знаю, що робити.

В цей час Юля нахиляється до свого супутника, щось тихо йому говорить, а той одразу киває. Я не чую слів, але чомусь уважно стежу навіть за цією короткою розмовою, наче від неї залежить щось важливе. 

За мить Юля бере зі столу маленьку сумочку, підводиться, поправляє зелену сукню й усміхається чоловікові. Той щось говорить їй навздогін, вона тихо сміється, відповідає через плече й рушає між столиками. І тільки тоді я помічаю напрямок, у якому вона йде. Коридор до вбиралень розташований практично за нашою спиною. А це означає, що, хоче Рудницька того чи ні, за кілька секунд їй доведеться пройти просто повз наш столик.

Це усвідомлення викликає в мені абсолютно безглузде задоволення. Навіть сам не знаю чому. Можливо, тому що весь цей час я один сиджу тут і спостерігаю за нею, тоді як вона навіть не здогадується про мою присутність, а тепер ситуація нарешті зміниться. 

Цікаво, як вона відреагує. Зробить вигляд, що ми не знайомі? Усміхнеться своєю звичною нахабною усмішкою? Кине щось на кшталт: “О, Левицький, а я думала, ти вечорами тільки звіти читаєш”? 

Від самої думки кутик губ смикається, і я беру склянку з водою, намагаючись не виглядати людиною, яка буквально чекає, коли повз неї пройде конкретна жінка. Тим більше що навпроти сидить Аліса й продовжує щось розповідати, а я вже остаточно почуваюся останнім негідником, бо запросив її сюди, щоб відволіктися від Юлі, а тепер саме через Юлю не можу нормально слухати Алісу.

– ...і вони пропонують підписати контракт одразу на пів року, але я поки думаю, тому що там є кілька моментів, які мені не дуже подобаються, – говорить вона, проводячи пальцем по краю келиха. – З одного боку, гроші хороші, з іншого – вони хочуть фактично ексклюзивність на всю категорію. Ти ж розумієш, що це означає?

– Розумію. Якщо підпишеш, втратиш можливість працювати з конкурентами.

– Саме так, – Аліса задоволено киває. – Нарешті ти мене слухаєш.

– Я весь вечір тебе слухаю.

– Артеме, ти весь вечір фізично перебуваєш навпроти мене. Це трохи інше.

Я вже відкриваю рота, щоб відповісти, коли бачу за її плечем знайоме руде волосся й мимоволі замовкаю. Юля наближається. Вона досі усміхається – очевидно, ще через щось, сказане її супутником – і йде абсолютно спокійно, не дивлячись у наш бік. Кілька кроків. Ще один. Я не відводжу очей, хоча прекрасно розумію, наскільки це безглуздо. І в якусь мить вона все-таки піднімає погляд.

Наші очі зустрічаються. Рудницька завмирає.

Не метафорично. Справді зупиняється просто посеред проходу так різко, що жінці позаду доводиться обійти її збоку. Зелені очі стають більшими, губи трохи розтуляються, а на обличчі з'являється настільки щире здивування, що мені доводиться докласти зусиль, аби не розсміятися. 

Отже, вона точно не знала, що я тут. І якщо останні хвилин двадцять я мучився, спостерігаючи, як якийсь тип тримає її за руку, то тепер хоча б отримую маленьку компенсацію у вигляді абсолютно розгубленої Юлії Рудницької. 

Такою я її бачу нечасто. Зазвичай у неї завжди знайдеться відповідь, саркастична репліка або принаймні красномовний погляд, яким вона здатна повідомити людині все, що про неї думає. А зараз вона просто стоїть і дивиться на мене, наче я матеріалізувався тут виключно для того, щоб зіпсувати їй вечір.

Я вже майже усміхаюся їй, коли її погляд повільно зміщується з мого обличчя на Алісу. І ось тут стає значно цікавіше.