Розділ 8

Поруч зі мною сидить красива жінка, з якою в нас ніколи не було проблем, попереду – нормальний вечір, і я збираюся ним насолоджуватися. Аліса тим часом починає розповідати про блог, який за останні місяці значно виріс, про нову рекламну кампанію, яку їй запропонував якийсь косметичний бренд, про презентацію, куди її запросили наступного тижня, і я справді намагаюся слухати. 

Киваю, ставлю кілька запитань, навіть щось коментую, але хвилин через десять ловлю себе на тому, що не можу повторити жодного з останніх трьох речень. І справа навіть не в тому, що мені нецікава її робота. Просто думки весь час кудись вислизають, а я починаю злитися вже не на Алісу, не на її парфуми й точно не на помаду, а на самого себе.

– Ти сьогодні якийсь дивний, – нарешті зауважує вона, уважніше вдивляючись у мій профіль. – Спочатку телефонуєш після майже двотижневого мовчання, потім витираєш мій поцілунок, а тепер я вже хвилин п'ять говорю й бачу, що думками ти взагалі не тут. Щось сталося?

– Нічого не сталося. Просто був важкий тиждень, – сухо відповідаю. 

– Через роботу?

– Переважно.

– “Переважно” означає, що є ще щось, – додає вона. 

– Алісо, – я кидаю на неї короткий погляд і все-таки усміхаюся, – давай сьогодні без допитів. Саме тому я й запросив тебе повечеряти – хочу нормально відпочити.

– Добре, – вона підіймає руки, демонструючи капітуляцію. – Жодних допитів. Але якщо ти весь вечір просидиш із таким обличчям, я вимагатиму компенсацію у вигляді дуже дорогого десерту.

– Домовилися.

Здавалося б, після цього все нарешті повинно піти нормально. І приблизно наступні двадцять хвилин я навіть вірю, що так і буде. До ресторану ми доїжджаємо без пригод, адміністратор одразу впізнає мене й проводить до зарезервованого столика, я пропускаю Алісу вперед, легко торкаючись долонею її попереку, і вже збираюся піти слідом, коли мій погляд абсолютно випадково ковзає в бік великих панорамних вікон. Наступної секунди я зупиняюся так різко, що чоловік позаду мало не врізається мені в спину. Бо за столиком біля самого вікна сидить Юля. 

З усіх ресторанів цього міста. З усіх вечорів. Саме сьогодні. Саме тут. І її, звісно, неможливо не помітити. Руде волосся великими хвилями розсипається по плечах, а зелена сукня настільки пасує до її очей і світлої шкіри, що я кілька секунд просто дивлюся, забувши навіть про те, навіщо сюди прийшов. Вона виглядає зовсім не так, як тієї ночі, коли примчала до клубу просто після роботи у своїй білій блузці й довгій джинсовій спідниці. Сьогодні вона явно готувалася до цієї вечері. І саме ця думка змушує мене нарешті помітити чоловіка, який сидить навпроти неї.

– Артеме? – голос Аліси повертає мене до реальності. Вона вже встигає відійти на кілька кроків і тепер здивовано озирається. – Ти йдеш чи вирішив залишитися біля входу?

– Іду, – коротко відповідаю я й рушаю слідом, хоча погляд ще раз сам собою повертається до вікна.

Чоловік навпроти Юлі – темноволосий, приблизно мого віку, у дорогому костюмі й із тією самою надто впевненою усмішкою, яку я чомусь миттєво записую в список причин його не любити. Це безглуздо, бо я навіть не знаю, хто він. Можливо, клієнт. Можливо, друг. Можливо, брат якогось її знайомого. А можливо, побачення. 

Останній варіант подобається найменше, і саме тому я одразу ж нагадую собі, що мені не повинно бути до цього жодного діла. Юля – вільна жінка. Я – вільний чоловік. Мало того, я сам зараз прийшов сюди з іншою жінкою, отже, будь-які питання щодо її супутника були б верхом лицемірства. 

Ця абсолютно логічна думка чудово працює приблизно до тієї миті, поки ми з Алісою не сідаємо за свій столик, а той чоловік не нахиляється до Юлі й не кладе руку поверх її долоні.

Я дивлюся на його пальці на її руці трохи довше, ніж варто. Потім переводжу погляд на Юлю, очікуючи, що вона забере долоню, але вона цього не робить. Навпаки, продовжує щось говорити й усміхатися, наче все цілком нормально. 

Звісно, для неї це й є нормально. Ми з нею нічим не пов'язані. Одна ніч не дає мені жодного права вирішувати, хто може її торкатися, з ким вона вечеряє і кому усміхається. Я прекрасно це розумію. Проблема лише в тому, що разом із цим розумінням у мене виникає абсолютно нераціональне бажання підійти до їхнього столика, забрати руку цього типа від Юлі й поцікавитися, чи він узагалі не переплутав чужу долоню зі своєю власністю. 

Пальці сильніше стискають ніж, який я машинально беру зі столу, і тільки тихий дзенькіт металу об тарілку змушує мене схаменутися.

– Артеме, – Аліса відкладає меню й уважно дивиться на мене. – Ти мене взагалі слухаєш?

– Звісно.

– Чудово. Тоді повтори, що я щойно сказала.

Я переводжу на неї погляд і розумію, що це пастка, у яку сам чудово заліз.

– Ти розповідала про співпрацю з брендом.

– Про неї я розповідала тобі ще в машині, – ображено фиркає. 

– Отже, у машині я точно слухав.

– Дуже смішно, – вона примружується й раптом переводить погляд кудись через моє плече. – Ти весь час кудись дивишся. Там хтось знайомий?

– Ні.

Відповідь вилітає надто швидко.