Розділ 7.1

Додому я повертаюся вже після сьомої, кидаю ключі на тумбу в передпокої, знімаю піджак і майже одразу розумію, що сьогодні навіть робота не виконала своєї звичної функції – не змогла привести голову до ладу. Зазвичай мені достатньо кількох годин зануритися в документи, переговори, цифри й нескінченні робочі питання, щоб усе зайве відійшло кудись на задній план, але цього разу стало тільки гірше. 

Після розмови з Тимуром я наче сам собі підсвітив проблему, яку до цього намагався вперто не помічати. Раніше ще можна було списувати все на незвичність ситуації, алкоголь і той факт, що вперше в житті я прокинувся поруч із жінкою, з якою до цього роками не міг нормально поговорити довше десяти хвилин, не почавши сперечатися. Тепер же в голові постійно крутиться його кляте: “Може, вона тобі просто подобається?” – і що більше я намагаюся довести самому собі, що це маячня, то частіше перед очима виникає Рудницька. 

Її руде волосся на моїй подушці, зелені очі, розгублене обличчя, те, як вона загорталася в мою ковдру й тікала з кімнати, а потім стояла біля ліфта, старанно намагаючись не дивитися нижче мого обличчя. Навіть зараз, проходячи до кухні й наливаючи собі склянку води, я раптом згадую її сердите: “Тобі б не завадило одягнутися”, і кутик губ сам собою смикається. 

Саме це остаточно мене дратує. 

Все. Досить. 

Юлії Рудницької стало надто багато в моїй голові, і якщо я найближчим часом нічого з цим не зроблю, то справді почну поводитися як ідіот.

Рішення приходить настільки просте й логічне, що я навіть дивуюся, чому не подумав про нього раніше. Мені потрібно просто нормально провести вечір. Не залишатися одному в квартирі, де тепер навіть власна спальня викликає абсолютно непотрібні асоціації, не відкривати ноутбук і не намагатися працювати до опівночі, а вийти кудись, повечеряти, випити келих вина й провести кілька годин у хорошій компанії. Бажано жіночій. 

Дістаю телефон, відкриваю контакти й недовго гортаю список, перш ніж зупинитися на імені “Аліса”. Вона підходить ідеально. 

Ми знайомі давно, час від часу зустрічаємося, іноді вечеряємо разом, можемо провести ніч, а потім спокійно не телефонувати одне одному кілька тижнів, і нікого це не ображає. Я від самого початку чесно сказав їй, що не шукаю серйозних стосунків, вона відповіла, що теж не збирається тягнути мене до вівтаря, і на цьому ми прекрасно домовилися.

Жодних претензій, ревнощів, запитань про майбутнє чи образ через те, що я зайнятий роботою. Нам добре разом, і цього завжди було достатньо. Саме тому зараз натискаю виклик, а коли після кількох гудків чую її веселий голос, вперше за весь день відчуваю, що нарешті придумав нормальний спосіб викинути одну руду проблему з голови.

– Артеме? Привіт. Неочікувано, – говорить Аліса, і я чую усмішку в її голосі. – Я вже почала думати, що ти загубив мій номер.

– Як бачиш, ні. Не зайнята сьогодні ввечері?

– Залежить від того, що ти збираєшся запропонувати.

– Вечерю. Хороший ресторан, нормальне вино й кілька годин без роботи. Як тобі пропозиція?

– Від чоловіка, який добровільно пропонує кілька годин без роботи? – вона тихо сміється. – Підозріло. У тебе точно все гаразд?

– Ти вже друга людина за сьогодні, яка ставить мені це запитання, – зітхаю. 

– Тоді, можливо, варто замислитися.

– Алісо, – одразу ж її зупиняю. 

– Все-все, мовчу. Звісно, я згодна. Коли?

– Заїду приблизно за годину.

– Тоді в тебе є рівно година, щоб перестати говорити зі мною таким голосом, наче запрошуєш на ділову зустріч, – щасливо заявляє. 

– Я постараюся.

– О, навіть так? Тоді вечір справді обіцяє бути цікавим.

Вона завершує виклик, а я ще кілька секунд дивлюся на екран телефона й переконую себе, що саме це мені й потрібно. Все просто. Нормальна вечеря з красивою жінкою, яку я знаю і з якою мені завжди було комфортно. Жодної Рудницької, жодних безглуздих думок і тим більше жодних спроб зрозуміти, чому через цілий тиждень після однієї ночі я досі пам'ятаю навіть те, як пахло її волосся.

За годину я вже зупиняю машину біля будинку Аліси, і вона, як завжди, не змушує себе довго чекати. За кілька хвилин двері під'їзду відчиняються, вона виходить назовні у світлому пальті, під яким видніється край короткої чорної сукні, сідає поруч, і разом із нею салон миттєво наповнюється густим, солодким ароматом парфумів. 

Я машинально вдихаю й несподівано відчуваю роздратування. Запах надто сильний. Надто солодкий. Майже нудний. Дивно, тому що раніше я навіть не звертав на це уваги. Аліса користується цими парфумами, здається, відтоді, як ми познайомилися, і жодного разу мене вони не дратували. Зате зараз у голові абсолютно недоречно виникає інший аромат – легкий, свіжий, ледь квітковий, із чимось цитрусовим. Я навіть не знаю, якими парфумами користується Юля, але чудово пам'ятаю запах, який залишився після неї на моїй подушці. І найгірше – він мені подобався значно більше. 

Я стискаю пальці на кермі й подумки лаю самого себе. Серйозно? Тепер я ще й парфуми порівнюю?

– Привіт, – усміхається Аліса й нахиляється до мене, легко цілуючи в щоку. – Я скучила.