Розділ 7

Я саме роблю ковток води і мало не захлинаюся.

Кашель виривається настільки різко, що доводиться поставити склянку на стіл і прикрити рот кулаком. Тимур дивиться на мене секунду, а потім починає реготати.

– Ти сказився? – нарешті видавлюю. – Яке ще, до біса, кохання?

– Оце реакція! – незрозуміло чому радіє.

– Я водою захлинувся! – намагаюсь виправдатися. 

– Звісно, – фиркає, бо зовсім мені не вірить. – Я просто запитав, чи ти закохався, а ти мало не помер.

– Бо твоє припущення настільки ідіотське, що організм відмовився його приймати, – бурчу. 

– Ага, – він киває, але на обличчі написано, що жодному моєму слову не вірить. – Тоді хто вона?

– Ніхто, – відповідаю надто поспішно. 

– Як звати? – Тимур не вгамовується. 

– Ніяк.

– Я її знаю?

– Немає ніякої “її”, – карбую. 

– Отже, знаю.

– Я цього не казав, – злюсь, бо Тимур надо добре мене знає. 

– Але й не заперечив нормально.

– Я п'ять хвилин тільки цим і займаюся!

– Артеме, – Тимур нахиляється вперед і спирається ліктями на стіл, – я тебе підловив.

– На чому? – не розумію. 

– На жінці.

– Тобі п'ятнадцять? – закочую очі. 

– Ні. Саме тому я знаю, як виглядає чоловік, якому якась жінка добряче засіла в голові.

Я відкриваю рота, щоб вкотре послати його займатися роботою, але слова так і не злітають з язика. Можливо, тому, що він, зараза, має рацію. Не щодо кохання – це взагалі маячня. Але щодо іншого... 

Так. Рудницька засіла в голові. Причому настільки міцно, що я вже тиждень не можу її звідти витрусити, скільки б не намагався. Можливо, саме тому мені раптом спадає на думку, що поговорити з кимось – не найгірша ідея. Зрештою, Тимуру я довіряю. І якщо він після моїх наступних слів не помре від сміху, можливо, хоча б пояснить мені, чому я поводжуся як ідіот.

Відкладаю ручку. Відкидаюся на спинку крісла. Проводжу долонею по обличчю.

– Гаразд.

Усмішка Тимура миттєво зникає, поступаючись справжній зацікавленості.

– Що “гаразд”?

– Є дещо, про що я тобі не розповідав.

– Я вже весь в увазі, – він навіть сідає зручніше на стільці. 

– Але якщо це вийде за межі цього кабінету...

– Ти мене вб'єш, закопаєш під одним зі своїх бізнес-центрів, а зверху заллєш бетон. Я зрозумів.

– Особливо Ані.

Він завмирає, і ось тепер у його погляді з'являється щось зовсім інше.

– До чого тут Аня?

Чорт. Навіть не знаю, як це сказати так, щоб не звучати повним ідіотом.

– Артеме, – нетерпляче підганяє він. – Що сталося?

Я дивлюся йому просто в очі.

– Я переспав з Юлею, – випалюю, поки не передумав. 

Тимур кліпає. Раз. Другий. Потім дивиться на мене так, наче чекає, що я засміюся й скажу, що це жарт.

Я не сміюся, а його очі повільно розширюються.

– З... якою Юлею?

– Скількох Юль ти знаєш, про яких треба просити не розповідати Ані? – дратуюсь. 

– Ні, – він хитає головою. 

– Так.

– Ні, – повторює уже впевненіше.

– Тимуре...

– Ти переспав із Рудницькою?! – випалює, а я кривлюсь, бо почути цей факт збоку, виявляється, не так-то й і легко. 

– Можеш ще на рецепції оголосити, – бурчу. 

Він різко відкидається на спинку крісла, проводить долонею по обличчю, потім знову дивиться на мене – і раптом починає кашляти.

Тепер уже я спокійно беру склянку.

– Обережніше. Може тобі водички, а то ще захлинешся? 

– Ти... – він кашляє ще раз. – Ти зараз серйозно?

– На жаль, абсолютно.

– Ні, почекай, – Тимур виставляє перед собою долоню. – Мені потрібна хвилина. Ти і Юля?

– Так, – киваю. 

– Разом?

– Зазвичай саме це означає фраза “я переспав із Юлею”.

– Не починай! Я намагаюся усвідомити, як це взагалі сталося.

– Алкоголь допоміг, – зізнаюсь. 

– Дуже змістовно.

– Ти хотів подробиць? – фиркаю. 

– Ні! – випалює він й одразу морщиться. – Тобто... Господи, точно ні. Вона подруга Ані. Я не хочу подробиць. Взагалі жодних. Ніколи.

– Тоді не став дурних запитань.