Розділ 6.1

Я досі пам'ятаю той день, хоча минуло вже чимало років. Аня привела її додому після школи. Я саме повернувся раніше, сидів на кухні з ноутбуком, коли до будинку увірвався сміх, а за кілька секунд з'явилася сама причина цього шуму – худенька руда дівчина з величезною сумкою на плечі, зеленими очима й такою кількістю енергії, що її, здавалося, вистачило б забезпечити електрикою весь район. 

Аня представила нас. Я нормально привітався. Абсолютно нормально. Навіть усміхнувся. А ця зараза оглянула мене з голови до ніг, повернулася до моєї сестри й абсолютно серйозно запитала:

– Це твій брат?

Аня кивнула, а Рудницька знову подивилася на мене.

– Надто солодкий.

Я тоді навіть не відразу зрозумів, що вона говорить про мене.

– Перепрошую?

– Ну, – вона махнула рукою в мій бік, наче пояснювала очевидне, – такий весь правильний, красивий, білявий. Надто солодкий блондинчик.

Аня мало не подавилася від сміху. Я ж закрив ноутбук.

– Ми знайомі приблизно тридцять секунд.

– І?

– Ти завжди робиш висновки про людей за тридцять секунд?

– Ні. Іноді вистачає десяти.

Я вже тоді мав зрозуміти, що нічим хорошим це знайомство не закінчиться.

А потім вона добила:

– До того ж я блондинів не переношу.

Не знаю, чому саме ця фраза так добре закарбувалася в пам'яті. Можливо, через нахабство, з яким вона її сказала. Можливо, тому, що зазвичай жінки не повідомляли мені при першому знайомстві, що їм не подобається моя зовнішність. А можливо, через те, що відтоді кожна наша зустріч перетворювалася на змагання, хто швидше виведе іншого з рівноваги. Я називав її рудою катастрофою. Вона мене – золотим хлопчиком. Я говорив, що вона спочатку робить, а потім думає. Вона відповідала, що я, навпаки, так довго думаю, що життя встигає пройти повз. І якось непомітно це стало нашою нормальною формою спілкування.

Я відкидаю ручку на стіл і дивлюся у вікно кабінету.

Цікаво. Блондинів вона не переносить.

Кутик губ усе-таки повзе вгору.

У ту ніч її, здається, абсолютно все влаштовувало. І моє волосся також.

– От зараза, – тихо сміюся, а потім усмішка зникає, бо разом із цим приходить інше, значно менш приємне усвідомлення.

Я знову думаю про неї.

Сиджу посеред робочого дня у власному кабінеті, переді мною лежать документи на кілька мільйонів, за двадцять хвилин починається зустріч, а я згадую дівчину, яка тиждень тому втекла з моєї квартири, навіть нормально не попрощавшись.

Це треба припиняти.

Рудницька – остання жінка, з якою мені варто щось починати. Вона хаотична там, де мені потрібен порядок. Імпульсивна там, де я звик думати. Занадто гучна, занадто вперта, занадто непередбачувана. До того ж найкраща подруга моєї сестри, а це вже окрема причина навіть не дивитися в її бік.

Одна ніч нічого не змінює. Так ми й домовилися.

Ніхто не дізнається. Ми забудемо.

Наступного разу, коли випадково зустрінемося, знову будемо сперечатися так, наче нічого не сталося.

Все просто.

Я беру зі столу документи й змушую себе повернутися до цифр. П'ять хвилин усе навіть виходить, а потім погляд випадково падає на телефон – і в голові виникає абсолютно непотрібна думка: цікаво, вона теж згадувала мене цього тижня?

– Чорт забирай, Рудницька... – видихаю й кидаю телефон у шухляду столу.

Схоже, мені сьогодні знадобиться значно більше роботи.

Двері мого кабінету відчиняються без стуку саме в ту мить, коли я вкотре намагаюся змусити себе дивитися на цифри в документі, а не думати про Рудницьку. Я навіть не піднімаю голови – людей, які дозволяють собі заходити до мене ось так, можна перелічити на пальцях однієї руки, і за важкими впевненими кроками я й без того здогадуюся, хто саме вирішив порушити мій спокій. 

Тимур зачиняє за собою двері, проходить через кабінет і без будь-якого запрошення опускається у крісло навпроти мого столу. Я продовжую читати один і той самий абзац договору вже, здається, втретє, сподіваючись, що він прийшов з якимось робочим питанням, швидко його озвучить і піде. Проте тиша затягується. П'ять секунд. Десять. 

Я відчуваю його погляд навіть не дивлячись і зрештою здаюся – відкладаю ручку та піднімаю голову. Тимур сидить, зручно відкинувшись на спинку крісла, і дивиться на мене з тією огидно задоволеною усмішкою людини, яка вже щось зрозуміла й тепер лише чекає, коли ти сам це визнаєш.

– Що? – питаю дещо нервово, наче мене спіймали за якоюсь гидкою справою.

– Нічого, – продовжує либитися, чим неабияк мене дратує. 

– Ти зайшов до мого кабінету, сів і вже хвилину мовчки на мене витріщаєшся.

– Спостерігаю.

– За чим? – не розумію. 

– За тобою.

– Знайди собі роботу, – фиркаю.