Розділ 6

Артем

Є люди, які після важкого тижня розслабляються алкоголем, спортом, подорожами або хоча б бездумним лежанням перед телевізором. Я розслабляюся роботою. Звучить ненормально навіть для мене, але за тридцять три роки я давно звик до того, що мій мозок працює трохи інакше. 

Що більше справ накопичується, то спокійніше мені стає, бо кожну з них можна розкласти на етапи, кожну проблему – вирішити, кожну цифру – перевірити. Тут немає нічого незрозумілого. У календарі стоять зустрічі, на столі лежать документи, на екрані ноутбука відкритий звіт, а о дванадцятій у мене нарада з фінансовим відділом. 

Усе має своє місце. Усе підпорядковується певній логіці. Саме тому сьогодні я приїжджаю в офіс раніше за більшість працівників і до дев'ятої встигаю зробити стільки, скільки дехто не робить до обіду. І саме тому мені завжди подобалася ця робота. Інших вона виснажує, мене ж, навпаки, повертає у звичний стан. Тут я точно знаю, хто я, чого від мене хочуть і що потрібно зробити, аби отримати потрібний результат.

Зрештою, я все життя таким був. Правильним. Ідеальним сином – як іноді жартома називає мене Аня, хоча в її виконанні це завжди звучить як образа. 

У школі я добре навчався не тому, що батьки стояли над головою, а тому, що не розумів, навіщо отримувати погану оцінку, якщо можна підготуватися й отримати хорошу. В університеті ситуація не змінилася. Я не прогулював половину пар, не з'являвся на іспити після нічних гулянок і не вигадував собі великої життєвої драми через кожну невдачу. Я просто знав, чого хочу. 

Ще підлітком розумів, що колись прийду працювати в компанію батька, а згодом візьму на себе її управління. Мені ніколи не здавалося це тягарем чи нав'язаним майбутнім. Навпаки. Я бачив, скільки років і сил він вклав у справу, яку створював практично з нуля, і хотів стати людиною, якій він зможе одного дня спокійно її передати. Не через те, що я його син, а тому, що справді цього вартий. 

Тому починав не з директорського кабінету, проходив різні напрямки, розбирався в роботі компанії зсередини, помилявся, виправляв власні помилки й поступово забирав на себе дедалі більше відповідальності. Тепер батько все частіше відходить від операційних справ, а я бачу в його очах те саме схвалення, якого колись так хотів. І, мабуть, мав би бути цим цілком задоволений.

У мене взагалі хороше життя. Без драматичних сімейних таємниць, ненависті до батьків чи дитячих травм, які потрібно роками розгрібати з психологом. Мені пощастило з родиною. Батьки досі разом, у нас нормальні, теплі стосунки, і я знаю, що можу приїхати до них у будь-який момент. 

Є молодша сестра, яка часом доводить мене до бажання замкнути її десь у безпечній кімнаті, особливо коли вважає, що здатна сама розібратися з усіма проблемами світу, але яку я люблю більше, ніж будь-коли скажу їй уголос. Тепер Аня живе в Мілані, будує власне життя, щаслива з чоловіком, якого кохає, а я поступово звикаю до того, що більше не можу контролювати кожен її крок. 

Робота йде добре. Грошей достатньо. Друзів теж. У мене немає жодної об'єктивної причини бути незадоволеним життям, і все-таки останнім часом іноді виникає дивне відчуття, ніби я настільки добре навчився робити все правильно, що перестав розуміти, як це – зробити щось просто тому, що захотілося.

Можливо, я справді живу надто правильно. Надто продумано. Прораховую рішення не на один крок уперед, а одразу на десять. Навіть коли відпочиваю, знаю, о котрій повернуся додому, бо вранці – тренування або зустріч. Навіть жінки, з якими я зустрічався, завжди були... логічними. Дорослими, самостійними, красивими, без безглуздих драм і бажання влаштовувати сцени посеред ресторану. 

Якщо стосунки переставали влаштовувати когось із нас – ми розходилися. Нормально. Цивілізовано. Без розбитого посуду й нічних дзвінків. Мені подобалося думати, що саме так і має виглядати життя дорослого чоловіка. А потім рівно тиждень тому я напиваюся в клубі й прокидаюся в одному ліжку з Юлією Рудницькою.

Я відкидаюся на спинку офісного крісла й повільно видихаю, тому що навіть через сім днів ця фраза звучить настільки абсурдно, що хочеться перевірити, чи не вигадав я все сам. 

Але ні. Не вигадав. Рудницька справді була в моїй квартирі. Справді спала, поклавши голову мені на груди. Справді прокинулася вранці, побачила мене й подивилася так, наче щойно виявила поруч із собою труп. А потім украла мою ковдру, втекла у ванну кімнату, повернулася одягненою, наказала нікому не розповідати про те, що сталося, і вилетіла з квартири так швидко, наче я збирався запропонувати їй одружитися. 

Якби хтось розповів мені таку історію про мене ще два тижні тому, я б розсміявся й порадив менше пити. Найгірше ж у всьому цьому навіть не те, що я зробив щось настільки мені невластиве. Найгірше те, що я про це не шкодую.

Це й дратує.

Я думав, мине день – і все забудеться. Потім думав, що вистачить двох. На третій вирішив завантажити себе роботою настільки, щоб у голові просто не залишилося вільного місця для Рудницької. 

Не допомогло. Вона якимось незрозумілим чином пробирається туди в найбільш невідповідні моменти. На нараді я дивлюся на презентацію нового об'єкта й раптом згадую, як вона сміялася в тій кімнаті клубу. Під час ділового обіду партнер щось розповідає про умови угоди, а мені ні з того ні з сього згадується її руде волосся, яке я накручував на палець. 

Учора підписував договір – і раптом подумав про те, як вона вранці стояла переді мною, загорнувшись у мою ковдру й дивлячись так сердито, наче це я змусив її випити половину запасів клубного бару. А ввечері під душем спогади взагалі вирішили перейти всі межі пристойності, і довелося буквально наказати собі перестати думати про неї.