Розділ 5.1

Шлунок знову нагадує про себе, тому я нарешті вибираюся з ліжка й плентаюся на кухню. Відчиняю холодильник, кілька секунд дивлюся всередину й розумію, що сьогодні здатна лише на омлет. Дістаю яйця, ставлю сковорідку на плиту, і саме в цю мить телефон, який я принесла з собою, починає дзвонити. Кидаю на нього погляд.

Денис.

– Та пішов ти… – ціджу і скидаю.

Через секунду він телефонує знову. Скидаю ще раз.

– Тобі українською незрозуміло, чи що? – кажу до телефона, і, наче у відповідь на моє запитання, квартирою розноситься ще один дзвінок, але не телефонний. Хтось дзвонить у двері.

Я завмираю з яйцем у руці.

Телефон продовжує світитися ім'ям Дениса, а у двері дзвонять вдруге.

Кладу яйце на стіл і виходжу з кухні. Дорогою чомусь у голову приходить зовсім інша, настільки безглузда думка, що я сама дивуюся її появі.

Може, це Артем? Може, прийшов поговорити?

Я фиркаю сама до себе, бо думка просто божевільна, й підходжу до дверей. Дзвінок лунає втретє. Піднімаюся навшпиньки й дивлюся у вічко.

І вся іронія миттєво зникає, бо по той бік стоїть Денис з букетом квітів.

Я повільно відходжу від дверей і зітхаю. 

– Ти знущаєшся? – ціджу роздратовано, і, ніби почувши мене крізь двері, він знову натискає кнопку дзвінка. Телефон у руці одразу ж починає вібрувати.

І тут він. 

Я дивлюся на екран, потім на двері і відхиляю виклик.

– Юлю! – долинає приглушений голос із коридору. – Я знаю, що ти вдома!

Чудово. Просто чудово.

– Відчини, будь ласка! Я хочу поговорити!

Я схрещую руки на грудях і мовчки дивлюся на двері. Після вчорашнього в мене немає навіть крихти сумнівів щодо того, чи варто його впускати. 

Ні. Абсолютно ні. Людина, яка не почула моє “відпусти” в клубі, не отримає можливості опинитися зі мною за зачиненими дверима квартири лише тому, що сьогодні принесла квіти.

– Юлю!

Знову його голос, а тоді дзвінок в двері, і телефон знову оживає в долоні.

Я переводжу його в беззвучний режим.

– Можеш стояти там хоч до завтра, – бурмочу собі під ніс. – Двері я не відчиню.

Повертаюся на кухню. Денис дзвонить ще кілька разів, потім починає стукати, і з кожним новим звуком моя злість тільки зростає. От чого він не розуміє? Я сказала йому все ще кілька днів тому. Вчора повторила. Потім буквально вдарила його, коли він не захотів мене відпустити. Потім продемонструвала йому “нового хлопця”, яким на кілька хвилин став нещасний Артем. Хоча... після того, що сталося далі, слово “нещасний”щодо Артема вже звучить трохи іронічно.

Я відкладаю продукти назад у холодильник, бо апетит Денис своїм приходом успішно знищив, і раптом вирішую, що сидіти та слухати його не збираюся. Дістаю навушники, вставляю у вуха й вмикаю музику настільки голосно, щоб вона перекривала все інше. Якщо вже сьогодні мій єдиний вихідний перетворився на фестиваль наслідків вчорашніх дурних рішень, я хоча б зроблю щось корисне.

Починаю з кухні. Мию посуд, витираю стільницю, викидаю старі продукти з холодильника, потім переходжу у вітальню, збираю розкидані речі, запускаю пилосос. Музика гупає у вухах, волосся я збираю у високий недбалий хвіст і з кожною прибраною полицею почуваюсь трохи краще. 

У цьому є щось заспокійливе – перетворювати безлад на порядок. Мабуть, саме тому я й люблю свою роботу. Там я теж постійно беру хаос і змушую його стати чимось красивим, логічним і керованим.

Шкода лише, що з власним життям цей фокус працює значно гірше, бо Дениса я можу залишити за дверима. Порожні пляшки подумки викинути разом із вчорашнім вечором. Навіть головний біль рано чи пізно мине. Але є одна проблема, яку не вийде запхнути в сміттєвий пакет, винести з квартири й забути.

У неї світле волосся, до біса блакитні очі й самовдоволена усмішка. І що найгірше – я надто добре пам'ятаю, як ця усмішка зникла в ту мить, коли я його поцілувала.

– Ні, – голосно кажу сама собі, хоча через музику майже не чую власного голосу. – Навіть не починай.

Різко збільшую гучність, беру ганчірку й починаю з таким завзяттям витирати й без того чисту полицю, наче саме вона винна в усіх моїх проблемах.

Сьогодні я приберу квартиру. Завтра повернуся на роботу. Післязавтра матиму нових клієнтів, зустрічі, декорації, кошториси, підрядників і тисячу справ.

А Артем Левицький залишиться там, де йому й належить бути. Десь дуже далеко від мене. Принаймні саме в це я зараз хочу вірити.