Розділ 5

До квартири я добираюся майже на автоматі й весь цей час намагаюся ні про що не думати. Виходить відверто погано. Варто заплющити очі хоча б на кілька секунд, як перед ними виникає то розгублене ранкове обличчя Артема, то його голий торс у дверях квартири, то зовсім уже непрохані уривки вчорашньої ночі, які пам'ять вирішила повертати мені порціями, щоб остаточно добити. 

Тому, щойно двері моєї квартири зачиняються за спиною, я скидаю туфлі просто посеред передпокою, кидаю сумочку на тумбу й прямую у ванну. Гарячий душ трохи приводить до тями, хоча голову від думок не очищає зовсім. Навпаки, стоячи під струменями води, я дедалі чіткіше усвідомлюю масштаби власної дурості. 

З усіх чоловіків, яких можна було зустріти в нічному клубі, я примудрилася поїхати додому саме з Артемом. Не просто знайомим. Не просто чоловіком, якого мені доведеться колись побачити знову. 

Братом моєї найкращої подруги, якого я знаю роками й із яким у нас якась дивна природна здатність доводити одне одного до сказу. 

Я намилюю волосся вдруге, хоча вже робила це хвилину тому, розумію це тільки тоді, коли беру шампунь утретє, і сердито ставлю пляшечку назад. 

Все. Досить. Сталося й сталося. Ми обоє дорослі, обоє були вільні, обоє випили забагато й обоє вранці погодилися нікому нічого не розповідати. Отже, тепер найрозумніше, що я можу зробити – забути про це.

Після душу натягую м'які домашні штани й величезну футболку, щільно закриваю штори в спальні, вимикаю звук на телефоні й залажу під ковдру мало не з головою. 

Мені погано. По-справжньому. У скронях гупає, шлунок натякає, що текіла в таких кількостях була жахливою ідеєю, а від одного спогаду про алкоголь мене починає нудити. Щоправда, я вже навіть не впевнена, що причина тільки в похміллі. Можливо, половину симптомів спричиняє алкоголь, а іншу половину – усвідомлення того, що я наробила. 

Чудовий коктейль. Найкращий із тих, які я вчора пила. 

Перевертаюся на інший бік, притискаю прохолодну подушку до щоки й даю собі урочисту обіцянку більше ніколи в житті не пити текілу. Принаймні стільки. Принаймні з Артемом. Власне, “ніколи більше не пити з Артемом” звучить уже значно реалістичніше. А ще краще – взагалі найближчим часом із ним не бачитися. 

У великому місті це має бути не так уже й складно. Те, що його сестра – моя найкраща подруга, зараз старанно ігнорую, бо вирішувати всі життєві проблеми за один ранок від мене ніхто не вимагав. 

З цією останньою думкою нарешті провалююся в сон.

Коли прокидаюся вдруге, у кімнаті панує якась дивна напівтемрява, а перші кілька секунд я взагалі не розумію, котра година. Навпомацки знаходжу телефон під подушкою, мружуся від яскравого екрана й бачу, що вже майже вечір. 

Оце я заснула. 

Голова, щоправда, болить значно менше, а от шлунок тепер вимагає їжі так наполегливо, наче я не годувала його тиждень. Уже збираюся відкласти телефон, коли помічаю кілька пропущених викликів від Ані. 

Сон зникає миттєво. Я різко сідаю на ліжку, дивлюся на її ім'я й відчуваю, як десь всередині все холоне. 

Ні. Не може бути. Артем не міг їй розповісти. Чи міг? А раптом цей придурок після мого від'їзду вирішив, що ситуація страшенно смішна, і зателефонував сестрі? 

Я вже готова подумки вбити його приблизно сімома різними способами, але вчасно зупиняюся. Йому це так само невигідно, як і мені. Навіть більше – це він вранці заявив, що жодна душа на планеті не повинна про нас дізнатися. Тому я глибоко вдихаю, проводжу долонею по обличчю й натискаю виклик.

– Ну нарешті! – замість привітання лунає веселий голос Ані. – Юль, ти куди зникла? Я вже думала оголошувати тебе в розшук.

Від одного її тону стає зрозуміло: вона нічого не знає. Я так сильно розслабляюся, що мало не падаю назад на подушку.

– Я спала.

– До вечора?! – здивовано випалює подруга, а я усміхаюся. 

– Не повіриш, але в мене сьогодні один-єдиний вихідний.

– Ні. Не вірю.

– А доведеться, – хмикаю. – Бо це правда. 

– Треба записати дату. Юлія Рудницька не працювала цілий день. Це ж історична подія.

– Дуже смішно, – закочую очі, хоч Аня мене й не бачить. 

– Я серйозно. Можливо, навіть свято запровадимо. Ти ж у нас організаторка, сама все й підготуєш.

Я сміюся й знову вкладаюся на подушку, цього разу вже значно спокійніше. Як же мені бракувало її голосу наживо, не в повідомленнях і не в коротких голосових між робочими зустрічами. 

Ми починаємо говорити про все одразу. Аня розповідає про Мілан, про роботу, про нові ідеї, про те, як вони облаштувалися, і, звісно, про Данте – її хлопця.

Я навіть не бачу її зараз, але чудово чую ту особливу інтонацію, яка з'являється в її голосі щоразу, коли вона говорить про нього. І це змушує мене усміхатися. Після всього, через що вони пройшли, вона справді щаслива. Вона розповідає якусь кумедну історію про їхній ранок, потім скаржиться, що Данте знову працює більше, ніж обіцяв, а за хвилину сама визнає, що робить абсолютно те саме. Я слухаю й думаю, що вони двоє – просто безнадійні.