Розділ 4.1

Душ зараз був би дуже доречним, але залишатися тут ще хоча б на десять хвилин я не збираюся. Мені потрібно додому. У свою квартиру. Під свій душ. Потім випити літр води, знеболювальне, закрити штори й вдавати, що останніх годин узагалі не існувало.

Беру ковдру, яку досі незрозуміло навіщо притягнула з собою, й повертаюся до спальні.

Перед дверима зупиняюся. Спочатку роблю глибокий вдих.

Ти доросла жінка. Тобі двадцять чотири. Ти керуєш людьми. Організовуєш заходи на сотні гостей. Ти можеш зайти в кімнату й нормально поговорити з чоловіком, із яким випадково переспала.

Відчиняю двері.

– Тримай.

Кидаю ковдру на ліжко, але Артема там уже немає.

– Дякую, що повернула мені ковдру. 

Підстрибую, бо він стоїть біля вікна. І, дякувати всім небесним силам, уже в штанах.

Тільки в штанах. Але це значно краще за попередній варіант.

Хоча не набагато, бо погляд сам собою ковзає по його голому торсу, і разом із цим абсолютно непроханими уривками повертається вчорашня ніч.

Я різко дивлюся йому в обличчя.

Ні. Нікуди нижче.

– Мені треба їхати.

– Добре.

Оце й усе? Так просто?

Ми дивимося одне на одного, і це найдивніша наша розмова за всі роки знайомства. Ми з Артемом завжди знаємо, що сказати. Переважно щось неприємне. У нього завжди знайдеться репліка, яка мене роздратує, у мене – відповідь, яка роздратує його ще більше.

А зараз нічого.

Він проводить рукою по волоссю. Я хочу поправити ремінець сумочки, якої, до речі, на плечі немає.

Чорт. Сумочка.

Швидко помічаю її біля крісла й забираю.

– І ще одне, – кажу, випрямляючись.

– Що? – Артем дивиться на мене доволі спокійно. 

– Якщо ти скажеш Ані…

Вираз його обличчя миттєво змінюється.

– Ти знущаєшся? – цідить. 

– Я серйозно.

– Я навіть не думаю їй про це розповідати, – відповідає таким тоном, наче я його образила. 

– Чудово, – видихаю. 

– Узагалі-то, – він вказує між нами пальцем, – жодна жива душа на цій планеті не повинна дізнатися про те, що тут сталося.

На цьому ми нарешті абсолютно одностайні.

– Домовилися, – киваю, і він теж.

Ще одна секунда незручного мовчання, і я таки додаю:

– То… я вже піду. 

– Провести до дверей? – Артем криво усміхається, а в мені миттєво прокидається знайоме роздратування. 

– Без твоєї допомоги обійдусь. 

Я фиркаю, розвертаюся й виходжу.

Взуваюся настільки швидко, що мало не падаю просто в передпокої, але дивом утримую рівновагу, відчиняю двері й буквально вилітаю в коридор. Грюкаю ними за спиною, підходжу до ліфта й тисну кнопку.

Раз. Потім ще раз. І ще. Наче від кількості натискань він приїде швидше.

– Ну давай, – бурмочу.

Дивлюся на цифри над дверима.

Сьомий. Шостий. Чому він їде так повільно?! П'ятий. Я нервово стукаю носком туфлі по підлозі. Четвертий.

– Та щоб тебе…

За спиною раптом відчиняються двері, і я завмираю, бо чую голос свого особистого кошмару:

– Рудницька.

Заплющую очі. Ні. Тільки не знову.

– Що? – бурчу, не озираючись. 

– Ти нічого не забула?

От тепер обертаюся і бачу, що він стоїть на порозі в одних штанах. Босий. Руки складені на грудях, а в одній долоні – мій телефон.

Мій. Клятий. Телефон.

– Ой.

Кутик його губ смикається.

Я йду до нього і дуже старанно дивлюся тільки в очі, бо щойно погляд випадково падає нижче підборіддя, мозок радісно підсовує мені черговий спогад із минулої ночі – і щоки миттєво спалахують.

От зараз я його ненавиджу особливо сильно.

Вириваю телефон із його руки і знову прямую до ліфта, який досі не приїхав. Не втримавшись, повільно повертаю голову і бачу, що Артем стоїть там само, абсолютно спокійний.

От же гад.

Ще десять хвилин тому він виглядав не менш розгубленим, ніж я. А тепер уже зібрав себе докупи й поводиться так, наче це звичайний недільний ранок.

Ну звісно. Він удома. На своїй території. Це його квартира, його спальня, його коридор. А я тут та сама дурепа, яка прокинулася в чужому ліжку й утекла, прихопивши з собою ковдру.

Нарешті лунає рятівний звук. Ліфт таки приїхав. Я практично застрибую всередину й одразу натискаю кнопку першого поверху.