Розділ 4

Ранок зустрічає мене не будильником, і навіть не сонячним світлом, яке нахабно пробивається крізь не до кінця закриті штори, а тупим болем у скронях і дуже дивним відчуттям тепла. Я морщуся, не розплющуючи очей, і сильніше притискаюся щокою до чогось теплого й твердого під собою. 

Голова важка, у роті сухо так, наче вчора замість текіли я всю ніч жувала пісок, але лежати напрочуд зручно. Під долонею – гладка гаряча шкіра. Я сонно проводжу по ній пальцями, ще не до кінця розуміючи, що саме відчуваю, ковзаю нижче, натрапляю на тверді кубики преса й завмираю. 

Мозок прокидається приблизно на відсотків двадцять. Цього недостатньо, щоб усвідомити катастрофу, зате цілком вистачає, аби зрозуміти одну важливу річ: у мого матраца точно немає преса. 

Повільно, дуже повільно розплющую очі. Перше, що бачу – чоловічі груди просто під моїм носом. Друге – власну руку, яка абсолютно безсоромно лежить на чоловічому животі. Третє – руку, що обіймає мене за талію. Я затримую подих і піднімаю голову, ще якусь жалюгідну секунду сподіваючись, що все це – просто дуже дивний сон після надмірної кількості алкоголю. А тоді бачу скуйовджене світле волосся.

Ні.

Ні-ні-ні.

Пам'ять повертається не поступово. Вона б'є мене по голові одразу всім, що має: клуб, Денис, коридор, мій геніальний план із поцілунком, текіла, окрема кімната, диван, блакитні очі, таксі, Артемові руки, квартира, спальня...

– Боже мій, – беззвучно ворушу губами.

Я різко сідаю. Занадто різко.

Світ навколо миттєво робить повне коло, у скронях прострілює болем, але це зараз найменша з моїх проблем. Ковдра зісковзує з Артема разом зі мною, і мій погляд абсолютно автоматично опускається вниз.

– Ой, трясця!

Миттєво хапаю край ковдри й накидаю назад, прикриваючи те, чого мені зовсім не треба було бачити о дев'ятій чи десятій ранку з похмілля.

Хоча кого я обманюю? Після вчорашньої ночі пізно вдавати цнотливу панночку.

Саме в цю мить Артем ворушиться, а я завмираю.

Він морщиться, щось нерозбірливо бурмоче, проводить долонею по обличчю й повільно розплющує очі. Кілька секунд дивиться в стелю, наче теж не зовсім розуміє, де перебуває, а потім повертає голову до мене.

Ми зустрічаємося поглядами. Я сиджу посеред його ліжка, притискаючи ковдру до грудей. Він лежить поруч.

Мовчання.

Одна секунда. Друга. Третя.

На його обличчі з'являється усвідомлення, і я бачу, що йому воно подобається приблизно так само, як мені.

– Якого біса?.. – хрипко вимовляє він.

Закочую очі.

Ну звісно.

Невже я дійсно чекала якоїсь іншої реакції?

– І тобі доброго ранку. Можна було якось інакше привітатися, – бурчу. 

– Юля? – питає так, наче дійсно сподівається, що це лише галюцинація.

– Ні, твоя зубна фея.

Артем різко сідає, і ковдра знову починає сповзати.

– Не треба! – практично кричу я й хапаю її в останній момент.

– Що? – Артем озирається довкола, не розуміючи моєї паніки. 

– Нічого! Просто... 

Смикаю ковдру на себе й швидко обмотую навколо тіла.

– Гей! – обурюється він. – Я тут, взагалі-то, голий лежу!

– Це твоя квартира. Знайдеш собі чим своє добро прикрити! 

– А може, ти віддаси мою ковдру?! – цідить. 

– Ні!

– Чому?!

– Бо мені вона потрібніша! – випалюю, повністю присоромлена. 

– Рудницька, ти серйозно?! – цідить, але я вже не слухаю.

Зіскакую з ліжка, ледь не перечіпляюся через власну спідницю, яка лежить на підлозі, підбираю її, знаходжу блузку біля крісла, одну туфлю під ліжком, другу чомусь біля дверей і, притискаючи весь цей скарб до грудей однією рукою, другою втримую на собі ковдру.

– Куди ти?! – кричить Артем мені в спину. 

– Одягатися!

– Хоч ковдру поверни! 

– Обійдешся!

Виходжу зі спальні під його обурене:

– Юлю!

І тільки опинившись у коридорі, розумію, що поняття не маю, куди йти. Вирішую спробувати відчинити перші двері і видихаю, розуміючи, що це ванна кімната. 

Влітаю туди, зачиняю двері, притуляюся до них спиною й кілька секунд просто стою, заплющивши очі.

– Ти ідіотка, – шепочу сама собі. – Повна. Абсолютна. Безнадійна ідіотка.

Тиша. Ну звісно ж, тут навіть відповісти нічого. 

– Ти переспала з Артемом Левицьким.

Вимовлена вголос фраза звучить ще страшніше. Розплющую очі і піднімаю погляд до стелі. 

– Ой, матінко. Що я наробила?

Одягаюся з такою швидкістю, наче в квартирі оголосили пожежну тривогу. Спідниця. Блузка. Спідня білизна, яку, слава всім святим, я теж знайшла. Волосся збираю пальцями, але після однієї невдалої спроби зрозуміло, що врятувати його може лише душ, шампунь і, можливо, екзорцист. Вмиваюся холодною водою й нарешті піднімаю голову до дзеркала.