Розділ 3.1

Його долоня лягає мені на потилицю, і поцілунок стає наполегливішим. Я відповідаю так само безглуздо жадібно, відчуваючи смак віскі на його губах, і десь дуже далеко в голові з'являється слабенький голос здорового глузду. Він каже, що це погана ідея. Що завтра я прокинуся й захочу провалитися крізь землю. Що це брат Ані. Що це Левицький, заради всього святого.

Але голос надто тихий. А текіла – надто гучна.

Я навіть не помічаю, як опиняюся в нього на колінах. Просто в якусь мить розумію, що вже не сиджу поруч, а мої руки обіймають його за шию, його долоні ковзають по моїй спині, і між нами практично не залишається відстані. 

Від цього близького, гарячого контакту паморочиться голова ще сильніше, але мені подобається. Подобається настільки, що це мало б мене налякати. Натомість я лише сильніше притискаюся до нього й знову знаходжу його губи своїми. 

Все це – алкоголь. Звичайний п'яний дурман. Завтра ми посміємося. Або вдамо, що нічого не було. Ми дорослі люди. Обоє вільні. Мені треба розслабитися. Йому, очевидно, теж. І якщо вже сьогоднішній вечір остаточно з'їхав із рейок, то чому я повинна саме зараз намагатися повернути його назад?

– Нам треба... – Артем відривається від моїх губ, важко дихаючи, й впирається чолом у моє. – Змінити обстановку.

Я дивлюся на нього. Навіть зараз розумію, що саме він має на увазі. І ще розумію, що можу сказати “ні”.

Він чекає. Не тягне мене нікуди, не продовжує, просто дивиться мені в очі, залишаючи рішення за мною. І саме це остаточно руйнує останню крихту мого здорового глузду.

– Добре, – шепочу.

– Добре? – перепитує, ніби не до кінця вірить, що я це сказала. 

– Не змушуй мене повторювати, Левицький.

Він усміхається.

– Навіть не думав.

За кілька хвилин ми вже виходимо з кімнати, тримаючись за руки й сміючись із чогось настільки дурного, що я навіть не запам'ятовую, з чого саме. Клубний коридор трохи хитається під ногами, і я один раз врізаюся Артемові в плече, після чого він заявляє, що я не вмію ходити, а я повідомляю, що це він іде криво. 

Ми вибираємося через задній вихід саме в ту мить, коли біля дверей зупиняється таксі. Холодне повітря б'є в обличчя, але навіть воно не протвережує достатньо. Ми забираємося на заднє сидіння, Артем називає адресу, а вже за хвилину я знову відчуваю його губи. 

Водій кілька разів дивиться на нас у дзеркало заднього виду, але мені начхати. Артемові теж. У якийсь момент я починаю сміятися просто йому в губи, він питає, що смішного, а я не можу відповісти, бо сама не знаю.

Коли машина нарешті зупиняється, Артем виходить першим і простягає мені руку. Я вкладаю свою долоню в його й вибираюся назовні. І ось тут холод працює значно краще. Нічне повітря обдає мене з голови до ніг, я завмираю біля машини й кілька секунд просто дивлюся на наші зчеплені руки. Потім на Артема. Потім знову на руки. 

Усвідомлення приходить різко й неприємно чітко: я стою біля будинку Артема Левицького посеред ночі й збираюся піднятися до нього у квартиру. 

Може, треба зупинитися. Викликати інше таксі. Поїхати додому. Вранці подякувати всесвіту за те, що хоч одна розумна думка сьогодні все-таки знайшла дорогу до моєї голови.

– Юль?

Я піднімаю очі. Артем дивиться на мене вже без усмішки, наче теж на секунду протверезів.

І в мене є можливість піти, але я не йду. Роблю крок до нього сама.

Цього вистачає.

Він притягує мене до себе й цілує – і всі розумні думки знову розсипаються. Я обіймаю його за шию, а вже наступної миті несподівано втрачаю землю під ногами.

– Артеме!

Він підхоплює мене на руки.

– Ти що робиш?!

– Ти ледь стоїш, – заявляє, несучи мене до під'їзду. 

– Я чудово стою! – обурююсь, чіпляючись за його плечі. – Постав мене!

– Ні.

– Левицький!

Я вже сміюся, він теж, і збоку ми справді виглядаємо як двоє абсолютних ідіотів. Він заносить мене до будинку так, наче я якась наречена, а я ховаю обличчя біля його шиї, щоб не розреготатися ще голосніше. 

Десь на краю свідомості продовжує блимати червона лампочка. Я бачу її. Розумію. Просто сьогодні, вперше за дуже довгий час, не хочу нічого аналізувати.

“Це нічого не означає”, – кажу собі це в ліфті. Кажу, коли двері його квартири зачиняються за нашими спинами. Кажу, коли Артем ставить мене на ноги, а я все одно залишаю руки на його плечах.

Це нічого не означає.

Одна божевільна ніч після божевільного тижня. Двоє дорослих людей, яким захотілося забути про все хоча б на кілька годин. Завтра ми повернемося до нормального життя. Я знову буду Рудницькою, яка його дратує, він – Левицьким, від якого мене верне своєю правильністю. Ми можемо навіть нікому про це не розповідати. Особливо Ані.

– Ти знову над чимось думаєш, – тихо каже він, дивлячись на мене з абсолютно недоречною йому ніжністю в очах.