Розділ 3

Артем веде мене кудись углиб клубу, і я слухняно йду слідом, хоча саме слово “слухняно” поруч із моїм ім'ям звучить майже образливо. 

Ми минаємо основний зал, звертаємо в інший коридор, де музика стає тихішою, а людей майже немає, і нарешті він відчиняє переді мною двері окремої кімнати. Я переступаю поріг й одразу розумію, що ще зовсім недавно тут була пристойна гулянка. 

На низькому столі перед великим кутовим диваном стоять пляшки віскі, текіли, джину, кілька відерець із льодом, тарілки із залишками фруктів і закусок, порожні та наполовину повні склянки. У повітрі ще зависає запах алкоголю й чоловічих парфумів, але людей немає – схоже, компанія Левицького справді вже розійшлася. 

Я переводжу погляд на самого Артема й раптом ловлю себе на тому, що мені цікаво, що він узагалі тут робив. Наскільки я знаю старшого брата Ані, він завжди був до нудоти правильним. Тим самим хорошим хлопчиком, який працює, займається спортом, нормально спілкується з батьками, оберігає молодшу сестру й навіть розважається так, наче заздалегідь вніс веселощі у свій розклад між діловою зустріччю та тренуванням.

Мене від цієї його правильності завжди трохи вернуло. А сьогодні переді мною стоїть якийсь неправильний Левицький: із закоченими рукавами сорочки, трохи скуйовдженим світлим волоссям й очевидним наміром продовжувати пити після того, як усі його друзі вже розійшлися. 

Може, він справді не перебільшував щодо паскудного дня. У мене ж він теж був далеко не найкращим, тож, мабуть, сьогодні ми просто двоє людей, яким однаково хочеться ненадовго вимкнути голову.

– Сідай, – кидає він, опускаючись на диван. – Що тобі налити?

Я сідаю поруч, закидаю сумочку на вільне місце й дивлюся на виставку алкоголю перед нами.

– Ти ще питаєш?

Артем коситься на мене.

– Текіла?

– Починаєш вчитися, – усміхаюсь. 

– Я бачив, що ти пила раніше.

– А я вже подумала, що ти нарешті почав звертати на мене увагу.

– Не мрій, Рудницька, – смішно закочує очі. 

– От зараз було боляче.

Він фиркає, наливає собі віскі, мені – текілу, простягає склянку, і я беру її, відчуваючи, як кутики губ самі повзуть вгору. Ми навіть не виголошуємо тост. Просто цокаємося склянками й п'ємо. 

Текіла обпалює горло, тепло спускається нижче, розливається грудьми й животом, а напруга останніх годин нарешті починає відпускати. Я відкидаюся на спинку дивана й заплющую очі на кілька секунд. 

Добре. Так добре, що мені навіть ліньки сперечатися з Левицьким, а це вже серйозний показник кількості алкоголю в моїй крові. Коли розплющую очі, Артем сидить поруч, поклавши руку на спинку дивана, й повільно крутить склянку в пальцях. Я дивлюся на нього секунду, другу, а потім несподівано починаю сміятися.

– Що? – він повертає голову до мене.

– Нічого.

– Ти дивишся на мене й регочеш. Я маю право знати причину.

Я притискаю долоню до рота, намагаючись заспокоїтися, але від цього стає ще смішніше.

– Просто... – видихаю нарешті. – Ти коли-небудь міг подумати, що ми з тобою добровільно сидітимемо вдвох і питимемо?

Артем кілька секунд серйозно розмірковує над запитанням, а потім хитає головою.

– Ні.

– От і я – ні.

– Але знаєш... – він допиває віскі й ставить склянку на стіл. – Краще вже з тобою, ніж самому.

Мій сміх миттєво стихає.

– Ну дякую.

– Що? – він дивиться на мене так, наче дійсно не розуміє. 

– Це прозвучало так, наче ти вибираєш між мною і смертю від самотності, й вирішив, що я все-таки трішечки краща.

– Я не казав, що набагато.

– Левицький!

Він сміється, і я штовхаю його в плече, але зрештою теж починаю сміятися. 

Дивно. Дуже дивно бачити його таким. Не братом Ані, який дивиться на мене з поблажливим виразом обличчя, не тим нестерпним чоловіком, який завжди має якусь шпильку спеціально для мене, а просто Артемом. Чоловіком, у якого був поганий день і який зараз сидить поруч зі мною та сміється. 

Ми випиваємо ще. Потім іще. Десь між другою текілою та черговим його віскі я остаточно перестаю рахувати, а розмова стає несподівано легкою. Ми говоримо про роботу, про Аню, про якихось спільних знайомих, сперечаємося через дурниці й уже навіть не намагаємося по-справжньому образити одне одного. 

Алкоголь робить світ м'якшим, краї предметів – менш чіткими, а Левицького поруч – чомусь значно менш нестерпним.

У якийсь момент я навіть ловлю себе на абсолютно дивній думці: а що в ньому взагалі такого поганого? Ні, серйозно. Він гарний. 

Це безглуздо заперечувати навіть мені. Розумний. Успішний. Не якийсь самозакоханий татусів синок, який сидить на готовому, а справді працює в сімейному бізнесі. Свою сестру любить так, що готовий був перегризти горло будь-кому, хто її образить, і я не раз бачила це на власні очі.