Розділ 2.1

– Ти мене зраджуєш? – голос Дениса змушує мене знову повернутися до нього.

Я аж сміюся.

– Тобі? Денисе, ми розійшлися.

– Кілька днів тому! – цідить. – І ти вже з ним?!

– А тебе це чому дивує? – нахиляю голову набік. – Ти ж якось зміг мене зрадити, залізши в труси до іншої жінки, ще коли ми були разом. То чому я мала зберігати тобі вірність після того, як послала тебе під три чорти?

Поруч Артем дивно прокашлюється.

Я стискаю зуби.

– Щось не так, любий? – солодко питаю, повертаючись до нього.

Вираз його обличчя треба сфотографувати. Негайно. 

– Ні, – нарешті вимовляє він.

– От і чудово.

Його погляд опускається на наші руки. Потім знову на мене. І я бачу той самий момент, коли в голові Левицького нарешті складаються всі пазли.

Звісно, він ніколи не був ідіотом. Не те щоб я збиралася колись повідомляти йому про це вголос.

Артем повільно видихає, перестає намагатися висмикнути руку й переводить погляд на Дениса. Вираз його обличчя теж змінюється. Здивування зникає, натомість повертається звична впевненість.

От. Уже краще.

Я роблю ще півкроку до нього й притуляюся щокою до його плеча.

Дивне відчуття, бо Левицький великий.

Я це завжди знала, звісно. Просто раніше мені не доводилося стояти до нього настільки близько. Тепер я чудово відчуваю тверді м'язи його плеча під тканиною сорочки й тонкий аромат чоловічого парфуму.

Так. Не про те думаю.

– Бачиш? – кажу Денису. – У мене нове кохання. Тому зроби нам усім послугу й нарешті дай мені спокій.

– Ти серйозно?

– Абсолютно.

Денис дивиться на мене. Потім на Артема. І тільки тепер я помічаю різницю особливо чітко. Денис нижчий. Не набагато, але достатньо. І значно поступається Артемові в масі. А Левицький, треба віддати йому належне, стоїть спокійно, мовчить і дивиться на мого колишнього без жодного бажання відступати.

Схоже, Денис теж проводить ці нескладні математичні розрахунки. Щелепа в нього напружується.

– Ми ще поговоримо.

– Ні, не поговоримо, – карбую. 

– Юлю...

– Ні. І якщо ти ще раз схопиш мене після того, як я попрошу мене не торкатися, наступного разу одним коліном не обмежуся. Зрозумів?

Він мовчить кілька секунд. Потім кидає похмурий погляд на Артема, розвертається й іде геть.

Я стежу за ним, поки він не зникає за поворотом і лише тоді повітря з шумом виривається з легенів.

– Нарешті. 

І тільки тепер я усвідомлюю, що досі тримаю Левицького за руку. Миттєво розтискаю пальці. Відступаю. Ще й демонстративно витираю долоні об джинсову спідницю.

Артем повільно опускає погляд на мої руки. Потім піднімає на мене.

– Серйозно?

– Що? – невинно питаю. 

– Ти щойно тримала мене так, наче від цього залежить твоє життя, а тепер витираєш руки об спідницю? – питає сердито. 

– Не перебільшуй свою значущість, – фиркаю. 

– Рудницька...

Він засовує обидві руки в кишені штанів і дивиться на мене.

Спокійно. Надто спокійно. Мені вже не подобається цей погляд.

– Думаю, було б правильно пояснити мені, якого біса тут щойно відбулося.

Знизую плечима.

– Мені потрібна була допомога.

– І?

– Ти люб'язно мені допоміг.

Він коротко фиркає.

– Люб'язно?

– Саме так, – киваю. 

– Мене, взагалі-то, ніхто не запитував, чи хочу я тобі допомагати, – цідить роздратовано. 

– А який сенс було питати?

– Перепрошую? – хмуриться. 

– Ти б відмовив.

Кутик його губ смикається. І що це його так розвеселило? 

– Здається, ти надто добре мене знаєш, – заявляє. 

– Навіть краще, ніж ти думаєш.

– Це мало прозвучати загрозливо? – хмикає. 

– Сприймай як хочеш.

Розвертаюся, бо розумію, що розмову закінчено. Принаймні для мене.

Треба написати Ксю нормальне повідомлення, викликати таксі, поїхати додому, прийняти душ і забути цей вечір. А завтра прокинутися ближче до обіду й вдавати, що я ніколи в житті не цілувала Артема Левицького.

План чудовий.

Роблю крок. Другий. І раптом пальці змикаються навколо мого зап'ястка.

– Гей!