Розділ 2

Я відступаю від Артема на крок і вже збираюся обійти його, коли щось змушує мене озирнутися назад.

Та краще б не озиралася, бо Денис іде просто до нас.

Щоправда, “іде” – це надто гучно сказано. Швидше пересувається якоюсь дивною напівзігнутою ходою, однією рукою тримаючись за стіну, а другою – за те саме місце, куди кілька хвилин тому прилетіло моє коліно. 

Обличчя в нього досі перекошене від болю, але навіть це не заважає йому дивитися на мене з таким виразом, що я миттєво розумію: він не відчепився. 

От же впертий придурок. Здавалося б, якщо жінка спочатку кілька разів каже тобі “ні”, потім просить відпустити її, а коли ти цього не робиш – б'є поміж ніг, можна було б скласти два плюс два й нарешті дійти висновку, що продовження вечора вона з тобою не планує.

– Яка зустріч, – долинає до мене голос Артема, і я повертаю голову до нього. На його губах з'являється та сама самовдоволена усмішка, яку я ненавиджу ще з підліткових років. – Зовсім не очікував тебе тут побачити, Рудницька. Що, вирішила знайти собі чергового багатого хлопчика?

За інших обставин я б уже придумала щонайменше три відповіді, кожна з яких змусила б Левицького пошкодувати, що він узагалі відкрив рота.

Але зараз я його практично не чую, бо Денис наближається.

Десять метрів.

Може, трохи більше.

Я швидко переводжу погляд на Артема.

Високий. Значно вищий за Дениса. Широкі плечі. Сьогодні на ньому темні штани й чорна сорочка, рукави якої недбало закочені до ліктів. І, що найголовніше, він дивиться на мене з абсолютно незворушним виразом обличчя, навіть не підозрюючи, що за наступні кілька секунд його життя стане трішки цікавішим.

– Ти мене взагалі чуєш? – питає він.

Сім метрів.

Чорт.

Що робити?

Можна втекти. Ні. Денис піде слідом. Можна попросити Артема допомогти.

Він спочатку поставить приблизно двісті запитань, потім неодмінно поцікавиться, що я знову встигла натворити, і тільки після цього, можливо, щось зробить.

П'ять метрів.

Та пішло воно все.

– Рудницька, ти...

Я хапаю Артема обома руками за плечі, і його брови миттєво злітають угору.

– Що ти...

– Нахилися, – ціджу. 

– Що?

Господи, який же він високий! Доводиться самій потягнути його до себе, і, перш ніж здоровий глузд встигає пояснити мені хоча б одну причину, чому це жахлива ідея, я піднімаюся навшпиньки й притискаюся губами до його губ.

Артем завмирає.

Просто. Завмирає. Навіть губ не розтуляє. Стоїть як довбень. А я його цілую. 

Цілую Артема Левицького. 

Старшого брата моєї найкращої подруги. Чоловіка, з яким ми не здатні перебувати в одному приміщенні довше десяти хвилин, не почавши сперечатися. Чоловіка, який буквально хвилину тому запитав, чи не прийшла я сюди шукати багатого хлопчика. І тепер мої губи притиснуті до його.

Прекрасно, Рудницька. Просто прекрасно.

Одна секунда. Друга. Третя.

Я навіть подумки рахую їх, бо краєм ока вже бачу Дениса. Ще трохи – і він буде тут.

Артем нарешті наче приходить до тями. Його долоня лягає мені на талію, але саме в цю мить позаду лунає:

– Якого біса тут відбувається?!

Є! Я миттєво відлипаю від губ Левицького, і перше, що бачу – його обличчя.

Варто визнати: бачити Артема Левицького настільки шокованим – безцінно. Якби мала більше часу, обов'язково зробила б фото на пам’ять. 

Він дивиться на мене своїми неможливо блакитними очима так, наче я щойно не поцілувала його, а повідомила, що Земля завтра перестане обертатися. Губи трохи розтулені, брови зведені, а на обличчі застигло німе запитання.

Ну серйозно? Наче його жінка вперше в житті поцілувала.

– Навіть не починай, – шепочу.

– Я...

– Мовчи.

Не даючи йому оговтатися, хапаю його за руку, переплітаю наші пальці і розумію, що у нього дуже тепла долоня.

Дивна думка. Зовсім недоречна.

Викидаю її з голови й повертаюся до Дениса, натягуючи на обличчя наймилішу усмішку, на яку зараз здатна.

– А що незрозумілого?

– Ти... – Денис переводить погляд із мене на Артема, потім на наші переплетені пальці. – Що це, бляха, таке?

– Це? – демонстративно піднімаю нашу з Артемом зчеплену руку просто перед його обличчям. – Мій новий хлопець.

Поруч зі мною стає підозріло тихо. Я навіть не дивлюся на Левицького. Якщо зараз він відкриє рота – усе провалиться. 

– Який ще, нахрін, хлопець?! – гарчить Денис. – Ми кілька днів тому ще були разом!