Розділ 1.1

Через пів години я нарешті перестаю думати про роботу. Через сорок хвилин – про Дениса. А приблизно через годину навіть забуваю, що прийшла сюди в одязі, в якому провела весь день.

Ми сидимо за столиком, розмовляємо, сміємося, згадуємо університетські роки. Я не бачила декого з дівчат кілька місяців, тому запитань багато. Хтось змінив роботу, хтось розійшовся з хлопцем, одна з наших колишніх одногрупниць уже вагітна другою дитиною, що викликає в мене щире здивування, тому що подумки я досі бачу її двадцятирічною дівчиною, яка плаче перед екзаменом.

– А ти? – питає Марина. – Як твоя імперія свят?

– Не імперія, – хитаю головою. – Просто агентство.

– “Просто агентство”, – передражнює Ксю. – Вона сьогодні організовує весілля на двісті людей, завтра корпоратив, післязавтра відкриття ресторану, а потім сидить і розповідає нам про “просто агентство”.

– Заздри мовчки, – не можу втриматися і показую їй язика. 

Дівчата сміються.

– Але серйозно, – Марина киває на мене. – Ти чому так одягнена?

Опускаю погляд на себе.

– А що не так із моїм одягом?

– Нічого. Якби ми сиділи в кав'ярні, – фиркає Марина, яка сидить переді мною в мегакороткій сукні. 

– Я з роботи.

– Ти навіть додому не заїжджала?

– Не встигла. Залишила машину біля офісу, викликала таксі й приїхала сюди, – пояснюю.

Ксюша повільно хитає головою.

– Рудницька, ти скоро за свою роботу заміж вийдеш, – повторює свої недавні слова. 

Я підпираю підборіддя долонею.

– Можливо.

– Нормальні люди іноді ще ходять на побачення, Юль.

– Я ходила, – хмикаю. 

– І ми всі знаємо, чим це закінчилося.

Моя усмішка за секунду зникає, а Ксю одразу винувато морщиться.

– Трясця. Вибач.

– Все нормально.

І справді нормально. Майже.

Десь на іншому кінці світу зараз живе людина, якій я першій написала, коли дізналася про Дениса. Аня відповіла практично одразу. Потім телефонувала мені серед ночі, слухала мої прокльони, не говорила дурниць на кшталт “може, ви ще помиритеся” і взагалі поводилася саме так, як повинна поводитися найкраща подруга.

Я сумую за нею. Страшенно.

Мені бракує наших спонтанних зустрічей, вечорів із вином, її ательє, куди я могла завалитися без попередження, і навіть того, як вона іноді годинами говорила про тканини, а я робила вигляд, що розумію різницю між двома практично однаковими відтінками білого.

Але вона щаслива, і цього мені достатньо.

– Так, – кажу, підводячись. – Я повернуся за кілька хвилин.

– Куди ти? – миттєво насторожується Ксю. 

– До вбиральні.

– Не заблукай, – подруга дивиться на мене з дивним хвилюванням. 

– Мені двадцять чотири, Ксю.

– Саме тому я й хвилююся.

Показую їй середній палець, викликаючи черговий вибух сміху, і виходжу з-за столу.

У коридорі значно тихіше. Музика сюди доходить приглушено, і після клубного гулу в голові це майже полегшення. Я поправляю сумочку на плечі, звертаю за ріг і просто врізаюся в когось.

– Чорт, вибачте...

Чоловічі руки хапають мене за плечі, не даючи втратити рівновагу. Я піднімаю голову і завмираю.

Ні. Тільки не це.

– Юлю?

Кілька секунд я просто дивлюся на Дениса і не можу повірити, що ми зустрілися саме тут. 

– Та ви знущаєтеся, – тихо видихаю, сама не розуміючи, до кого саме звертаюсь. 

На його обличчі натомість з'являється усмішка.

– А я весь день не можу до тебе додзвонитися.

– Дивовижно, правда?

Роблю крок убік, але він перегороджує дорогу.

Насправді Денис дуже привабливий хлопець. Брюнет з темними очима. Все, як я люблю. 

Та після його зради навіть його мила усмішка не тішить. Як і він сам. 

– Почекай, – каже він, коли я намагаюсь пройти повз. – Юлю, нам треба поговорити.

– Ні.

– Ти навіть не вислухала мене, – хмуриться. 

– Денисе, – повільно вимовляю його ім'я, – я тебе вислухала, але моя відповідь не змінилася.

– Ти поводишся як дитина, – він ще й дратується. 

Я аж усміхаюся.

– Серйозно?

– Серйозно. Ми були разом майже рік. Не можна просто перекреслити все через одну помилку.

– Можна. Дивись.

Обходжу його, але Денис хапає мене за зап'ясток. Усмішка зникає миттєво.