5

Прокинулася від того, що відчула протяг з вікна. Протерла очі і побачила невідому постать у кімнаті.

• Хто тут?  - швидко встала і ввімкнула нічника. – Максим! Що ти тут робиш?
• Вибач, зірочко! – підійшов до мене і присів на ліжко. – Хотів тебе побачити і не стримався. Вікно було відчинене, тож швидко застрибнув  в середину.
• Максиме! – важко зітхнула. – У тебе ж завтра весілля. Не потрібно було так робити. Ти і так вже багато натворив, що в селі від твого поцілунку було для мене, як у пеклі. Ще не вистачало, що тебе хтось зараз побачить.
• Мені все одно! Не можу без тебе! – прихилився до мене. – Мені дуже боляче бачити тебе з іншим, знати, що він торкається до твого тіла, цілує тебе. І все це робить він, а не я.
• Максиме! – намагалася його заспокоїти. – Вже дуже пізно про щось жаліти. Ти обрав свою долю, тож відпусти мене і не роби більше дурниць. Мені було також дуже боляче, але я тебе відпустила. Ти більше не мій, а я – не твоя.
• Не говори так! Ти моя – назавжди!

Він нахилився до мене і ніжно поцілував. Не знаю, чому, але я відповіла на його поцілунок. Тільки він був вже не тим ніжним і солодким, як колись, а терпким і грубим.

• Зупинись! – прошепотіла я. – Давай все закінчимо раз і назавжди.

Я встала з ліжка, а він швидко притягнув мене до себе.

• Ти зробив мені дуже боляче і цей біль залишиться зі мною навіки. Так, він трохи втамується, притишиться, але він глибоко заліг у серце. І більше я не можу і не хочу тебе бачити. Будь ласка, забудь мене і не приходь більше. Не ятри душу і будь щасливим з Яриною.
• Я хочу бути щасливим з тобою, тільки з тобою і більше ні з ким.
• Одумайся, що ти говориш! В тебе завтра весілля, Максиме! Гості прийдуть, батьки витратили багато коштів і Ярина тебе дуже кохає.
• Я ж її не  кохаю і вона не ти. Орисю! Хіба ти вже забула наші вечори на улюбленому місці, ніжні поцілунки при зорях, ти вже все забула! Будь ласка, давай втечемо. Лише скажи і сьогодні ж нас тут не буде. Лише одне твоє стверджувальне – так і ми будемо далеко звідси.

Я почала плакати. Дві сторони боролися в мені і я не могла зробити вибір. Одна - благала зупинитися і включити мозок, що вже все скінчено, він вже не мій, а інша стверджувала, що потрібно бігти звідси і зберегти кохання, яке залишилося і пульсувало там у грудях. Він дивився на мене своїми карими очима і не зводив погляд.

• Вибач! – схлипнула я. – Не можу! Ми з тобою не праві, бо думаємо тільки про себе. А як же куча людей, яким ми заподіємо зло? Ми не знайдемо щастя. Тому і не варто все це робити.

Поглянула на нього і помітила, як з його карих очей падають сльози. Вперше, я помітила як він плаче. Ми обнялися і кілька хвилин стояли в такій позі. Він шепотів мені слова вибачення, від яких ще більше рвалося серце.

• Максиме! – поглянула на нього. – Забудь мене і будь щасливий! Я ніжно торкнулася його обличчя кінчиками пальців, а він – поцілував їх.

Хвилина мовчання.

• Можна поцілувати тебе наостанок! Це буде нашим прощальним поцілунком, дорога моя і рідна зірочко!

Він ніжно прихилив мене до себе і поцілував. Цей поцілунок я запам’ятаю ще надовго і він ще не раз буде спливати у моїй пам’яті. Прощальний поцілунок нашого кохання.

Ми відірвалися один від одного і сумно подивилися в очі. Я підійшла до шафи і дістала з полички картину.

• Це тобі! – вручила йому картину. – Нехай це буде моїм весільним подарунком.

Від цього стало ще гіркіше. Максим поглянув на картину і посміхнувся, так само як і хлопець, що усміхнено дивився на нас.

• Дякую! Буду берегти його все життя. Адже, тут я був по –справжньому щасливий і закоханий у свою зірочку.
• Так. Бувай! Напевне вже досить!

Він ще раз мене ніжно обійняв і вистрибнув у вікно. А я залишилася наодинці зі своїми роздумами.

Тимофій прийшов до нас ще з самого ранечку. Сьогодні неділя, тому потрібно йти до храму.

• Добрий ранок! – почула знайомий голос з кухні. – Ви вже готові?

Бабуся якраз закрутила хустину, а я одягала плаття.

• Привіт, Тимофійку! – привіталася бабця. – Вже майже зібрані.

Я вийшла на кухню і посміхнулася. Бабуся одягнула піджак і вийшла з будинку.

• Я вже піду, бо потрібно ще встигнути до магазину. А ви, ще мене наздоженете.

От бабуся! Все вона прекрасно зрозуміла і тому втекла.

• Вибач за вчорашнє! – промовила з соромом я.
• Нічого страшного. То йдемо?

Сьогодні він знову був у своїй довгій рясі. Темне волосся гарно гармоніювало з цим чорним кольором, а біленький комірець, який виглядав з-за шиї, гарно відтінював засмаглу шкіру.

• Так. Я покрила голову шарфом   і ми вийшли з будинку. В сусідньому дворі ще так само метушилися. Біль ще й долі обпікав мені серце, а після вчорашньої ночі ще й дужче посилився. Я опустила голову, щоб не дивитися в їхню сторону. Тимофій зрозумів, що мені зараз дуже важко і взяв за руку.