4

Нарешті наш церковний празник. Ми з бабусею гарно одягнулися і вийшли з будинку. За нами вийшли Максим і Ярина, а також його батьки. Ми не віталися з ними, а пішли прямісінько до церкви. Людей було дуже багато на таке свято, бо приїздили родичі з сусідніх сіл, щоб привітати наших селян. Я помітила Віру, яка стояла біля баби Валі.

• Бабусю! Я піду привітаюся! – промовила до неї.
• Так, іди!

Я підійшла до неї. Віра сумно поглянула на мене і обійняла.

• Я все знаю! – прошепотіла вона мені. – Я співчуваю тобі, Орисечко!
• Нічого страшного!
• Бачу, наскільки ти змінилася. Але, ти сильна і впораєшся з всім.
• Так.
• А де Тимофій? Приїхав сьогодні?
• Так. А он він, стоїть біля книг?

Я обернула голову і побачила його. Він стояв у чорній рясі біля книг, які продавала монашка. Високий, красивий, йому дуже личив цей одяг. Напевне він відчув, що на нього хтось дивиться і одразу ж повернувся. Наші погляди зустрілися і він щиро посміхнувся. Вже за секунду він був біля нас.

• Слава Богу! – промовив він.
• Навіки Богу Слава. – відповіла я.
• Дуже радий тебе бачити.
• І я тебе.
• Як справи?

Я опустила голову, але йому і не потрібно було про щось говорити, бо він все зрозумів, коли побачив як до храму підійшли Ярина з Максимом.

Максим одразу ж поглянув у нашу сторону і було помітно, що йому дуже не сподобалося те, що він побачив. Я швидко відвела від них погляд і поглянула на Тимофія.

• Тобі дуже личить ця форма. А як вона називається?
• Дякую! Підризник.

Почали дзвеніти дзвони і ми зайшли всередину храму. Я з Вірою пішли на клірус до церковного хору, а Тимофій зайшов у вівтар. І розпочалася Літургія. Я відчувала на собі неоднозначні погляди Максима, хоча у його бік навіть не дивилася. І Ярина не зводила з мене очей. Ми співали страсні пісні. А потім на середину храму вийшов Тимофій, щоб читати «Апостол». Серце завмерло, коли він промовив перше слово. Його голос дзвіном розходився по всьому храмі. Здавалося, що було чути навіть дзижчання мухи, всі настільки уважно слухали його. Справді! Він не помилився, що обрав таку професію. З нього буде дуже гарний священик. Він закінчив читати і коли повертався назад у вівтар, поглянув на мене і підморгнув. Я засоромилася, а дівчата суворо подивилися. Він був дійсно красунчиком.

Сьогодні Максим з Яриною сповідалися і причащалися перед вінчанням. Весілля у них відбудеться у наступну неділю. Від цього серце ще більше розривалося. Коли вони підходили до Причастя, я не могла заспокоїти своє серце, настільки воно стукало. Я не витримала і вийшла з храму і сіла на лавочку.

• Тобі погано? – почула голос Віри. Мабуть вона вийшла за мною.
• Погано, Вірочко! Дуже погано! Не можу дивитися на них! Сльози душили мені горло, але я намагалася стриматися.
• Давай побудемо трішки на вулиці, щоб ти заспокоїлася. Все буде добре, от побачиш!
• Не знаю, Віро! Ох, не знаю!

Я опустила голову, бо і справді було дуже важко впоратися з болем.

• Візьми, випий води! – почула голос Тимофія.

Він протягнув мені чашку з водою і я залпом випила все.

• Дякую! – промовила.
• Можеш іти, Віро! – промовив він до дівчини. – Я побуду з Орисею.

Дівчина кивнула і повернулася всередину.

• Ходімо пройдемося! – взяв він мене за руку і я  відчула його тепло.

Люди не зводили з нас очей, тому ми зайшли за храм і присіли у альтанці.

• Як ти дізнався, що я на вулиці? – поглянула на нього.
• Побачив, що вас з Вірою немає, от і зрозумів, що потрібно шукати на вулиці.

Він промовчав. Я розуміла, що Тимофій хоче про щось запитати і він не витримав.

• Це все через нього? – поглянув на мене своїми темними проникливими очима. – Страждаєш так через нього?

Я не відповіла, а лиш схилила голову.

• Не потрібно відповідати, я і так все зрозумів.
• Тоді чому запитуєш?
• Щоб дізнатися чи не помилився у своїх судженнях. – він присів до мене ближче і обійняв своєю рукою.  – Ти повинна забути про нього і стане легше!
• Як? Підкажи, як мені це зробити?
• Потрібно…
• Тимофію! – почули голос дядька Сергія, старости – тебе отець Олександр зве.
• Нам і справді час повертатися! – промовила я до нього.

Ми встали і повернулися назад до храму. Я помітила, як на нас всі дивилися і перешіптувалися. Але, найбільше за нами спостерігав Максим.

Святкова Літургія закінчилася і ми стали навколо храму. Священик окроплював всіх водичкою і заразом і храм. Черга підійшла і до мене. Тимофій шепнув щось на вухо священику і той вмочив кісточку у воду і щосили окропив мене.

• Це, щоб дурні думки не лізли в голову! – посміхнувся він.