3

Прокинулася в лікарні. Ніби рандеву, я відкрила очі і біля мене не було нікого. А потім, підбігла бабуся, яка дрімала на стільчику поряд зі мною.

• Донечко! – присіла вона біля мене. – Нарешті ти прокинулася, я так за тебе перелякалася.
• Що сталося, бабусю? – мені було дуже важко говорити і я відчувала, як пекло горло. – Дайте мені попити.

Вона принесла мені склянку з водою і я в мить осушила її.

• Ти повернулася з навчання і знепритомніла. Лікар сказав, що це від перевтоми та постійного стресу. Навіщо ж ти себе так мучиш, Орисечко? – заплакала вона.

Я відвернулася до стіни, бо не хотіла бачити її сліз. Мені не було соромно, бо відчувала лише порожнечу в середині себе.

• Орисю! Скажи щось, будь ласка не потрібно мовчати. Лікар сказав, що тобі потрібно виговоритися комусь і тобі буде легше. Давай поговоримо, ти ж завжди мені про все розповідала, доню. Чому ж зараз мовчиш?
• Не можу, бабусю. – промовила. – Немає сили про все говорити, сильно болить. Ох, як болить і ниє!

Я поглянула у вікно, світило сонце і дерева виблискували золотом. Я завжди любила спостерігати за цією красою, але зараз, на жаль я цього не помічала. Замість різнокольорових барв – все темне.

Кілька днів  провела у лікарні. До мене приходив психолог, спілкувався зі мною. Я не хотіла йому відкриватися, бо розуміла, що все повинна пережити сама. Тільки як? Ще не розуміла. Мене виписали і бабуся приїхала за мною.

• Привіт, Орисю! – вигукнула вона, коли зайшла.
• Привіт! – посміхнулася я. Це була вимушена посмішка, бо мені було зовсім не весело. Я знову повертаюся туди, де є Макс і Ярина.
• Що, додому? – підійшла вона і поцілувала мене. – Давай збирати речі.

Ми зібрали їх до сумки і виходили з лікарні.

• До побачення! – промовили ми до лікаря, який віддав нам лікарняний лист.
• Не хворійте більше Орисю і не лякайте так бабусю. Добре? Ось рекомендаційний лист, там я розписав все, що Вам приймати.
• Дякую! – взяла лист і ми вийшли з лікарні.
• Нічого, доню! – повторювала бабуся. – Ми сильні і з усім впораємося, так?
• Так.

Коли приїхали додому я пішла до своєї кімнати. Речі не розпаковувала, а лише присіла на ліжко і дивилася у вікно.

• Доню! – повернулася  на голос. – Переодягайся і ходи будемо обідати. А там, речі твої виперемо, приберемо в хаті, так?
• Так, бабусю! – відповіла. – Будемо прати.

Ми пообідали і вийшли на вулицю. Я поглянула на подвір’я Максима і одразу ж відвернулася, бо помітила там його. Нагнулася, щоб замочити в мисці одяг і почула знайомий голос.

• Привіт! – промовив він. – Як ти?

Бабуся була в той момент у будинку і не бачила його.

• Привіт! – сумно відповіла. – А тобі що? Добити мене прийшов?
• Чому ти так говориш? – промовив. – Я ж хвилювався за тебе, як мені все розповіла Соломія, що з тобою сталося.
• Ах, от значить хто інформатор! Вибач, Максиме, але більше не приходь.
• Чому, ти так говориш? Я ж знаю, що ти мене ще кохаєш, то ж не відштовхуй мене.

Він хотів мене обійняти, але вийшла з будинку бабуся.

• Ану, пішов геть! – стала вона між нами. – Щоб я тебе тут більше ніколи не бачила! Через тебе, це все. Ти з нею таке зробив, гад ти такий! Якби я знала, що ти так вчиниш, ніколи б не підпустила тебе до неї.
• Баб Оль! Навіщо Ви так. Ви ж нічого не знаєте.
• І знати не хочу.
• Максиме! – загукала тітка Ганна. – Ти що там робиш? Знову до неї пішов! Наречена в хаті сидить, а він по шал…х пішов.
• Що ти сказала? – не витримала бабця. – Це хто шал…ва! Вона? Не думала, що ти така Ганно. То я тобі стільки добра зробила, так тебе захищала, а тепер ще й онука шал….а. Більше до мене навіть не вітайся! Чула мене?
• Сильно й потрібно.

Максим пішов додому, а я зайшла до будинку.

• Не можу, не можу бабусю тут більше бути. Мені повітря тут не вистачає, розумієте?
• Нічого, донечко! – прихилила вона мою голову собі до плеча. – Все владнається, пере живеться.
• Так, але я в це не вірю. Я жити не хочу, бабусю, не хочу! Він забрав моє серце, мені так боляче.

Бабуся злякалася і побігла по пігулку, яку прописав лікар. Я її швидко випила і пішла до свого ліжка. Знову міцно заснула!

На навчанні дівчата допомагали мені наздогнати все, що пропустила. Малювати не могла, все виходило в темних тонах. Викладачка не знала, що робити зі мною. Тож, вона вирішила поки не задавати мені завдання, щоб я щось малювала. В той момент, я була їй вдячна.

В такому стані пройшло ще пів року. Настала весна. Дерева розпустилися і весь бабусин сад був вкритий білим цвітом.

• Можливо, підеш щось помалюєш? – запитала бабуся, коли я сиділа в будинку. – В саду дерева так гарно зацвіли?

Бажання не було щось малювати, але я змушена була вийти, щоб заспокоїти бабусю. Взяла мольберт, старі фарби і стала в садку. Взяла пензлик до рук і подивилася на сливу, з якої мене тоді здійняв Максим. Вмочила його в чорну фарбу і нанесла перші мазки. Потім ще і ще. Відвернулася і присіла на траву. Заплющила очі і намагалася більше ні про що не думати.

• Орисю!- почула шепіт за парканом. – Орисю, підійди сюди.