Розділ ІІІ. Коли на серці кровоточать від кохання рани

Буває так, що казки закінчуються. І не завжди позитивні герої залишаються такими. Вони змінюються і стають злими. Мабуть, казок просто не буває! І моя казка також почала помаленьку змінюватися.

Ось я і закінчую школу. Що змінилося за цей час. А сталося дуже багато чого. Максим вже два роки, як студент економічного факультету. Ми з ним дуже раділи з того, що він поступив. Правда, трохи важко було відпускати його  до міста, але якщо кохання велике і справжнє воно витримає все. Він став рідше приїздити додому. Я розумію, що багато коштів потрібно затрачати на дорогу, щоб приїздити кожних вихідних додому, тому  змирилася з цим.

Ярина з мамою частіше приходила до тітки Ганни, допомагали їм на городі. До мене ж його мама стала ще холодніше відноситися. Я навіть не ходила до Соломії додому, бо відчувала, як на мене суворо дивиться тітка Ганна.

Ми так само ходили з бабусею до храму. Мене взяли до хору, тому тепер я співаю у нашому храмі. Максим рідше відвідував Богослужіння. Я не розуміла чому. Але не тільки це мені в ньому не подобалося. Він став брутальним, не було тієї ніжності, як колись у наших стосунках. Дуже образливо було те, як він почав зі мною говорити, ніби я не його дівчина, а якась річ. Останній раз, коли ми бачилися він сказав:

• Слухай, Орисю! Я вже хочу більшого, ніж прості поцілуночки під зоряним небом, розумієш? – натякнув він мені.
• Я розумію, але ще не готова до такої близькості.
• Тоді, мені ще довго чекати? – сердито промовив.

Я нічого не відповіла, лише образливо поглянула на нього.

• Вибач, мала. Просто я вже не той хлопчик, по вуха закоханий, якому було достатньо пообійматися і поцілуватися, я хочу повністю володіти тобою і твоїм тілом.

Від цих слів мороз побіг по шкірі.

Я вирішила закінчити це побачення і повернулася додому.

Тепер ще рідше, ми стали зустрічатися. Соломія зустрічалася з Колею, а Марійка – з Мироном. Я була дуже рада за них. Що стосується Тимофія, то я його вже давно тут не бачила. До бабусі він не приїздив, а Віра сказала, що він не хоче сюди їхати. Я відчувала у собі провину, через кого він не хоче їхати, але нічого зробити з цим не могла. Лише дізналася, що  все ж таки він вступив до духовної семінарії, як цього і хотів. Я була дуже рада за нього, бо він не відступився від своєї мрії, як колись Максим. Віра говорила, що тітка Міла була дуже злою, що він її не послухав і без дозволу туди вступив. Але зараз, змирилася і задоволена, що він так вчинив. Я інколи згадувала його, коли мені було дуже важко, діставала його портрет і ніжно торкалася його обличчя. Він би мені щось порадив!

Художню школу я ще закінчила після 9 класу. На екзаменаційну роботу, я малювала картину, яка називалася «Моя віддушина в житті», де зобразила свій храм із садком і квітами, які завжди там цвіли. Тому, отримала відзнаку за свою творчість, але і зрозуміла, що і справді художником мені не стати. Я подорослішала, потрібно буде мати таку професію, якою я зможу скористатися в селі, адже бабусю залишати я не зможу, вона ж старіє, хто її буде доглядати, якщо не я. Тому, вирішила як колись говорила Лєнка вступити на факультет «Образортвоче мистецтво» і стати вчителем малювання. Я твердо знала, що малювати я ніколи не перестану, а буду вдосконалювати своє вміння, не даремно ж Господь дав мені такий талант.

Повернемося до теперішнього часу. На свій випускний вечір, ми з бабусею придбали дуже гарну сукню ніжно – блакитного кольору. Тільки я її одягла і поглянула в дзеркало, коли приміряла на ринку, одразу ж вирішила – моє! І не помилилася в цьому, бо зробивши в перукарні гарну зачіску, нанісши макіяж і справді на мене дивилася справжня діснеєвська красуня – принцеса. Бабуся лише захоплено спостерігала за мною. А я, поглянула на портрет батьків.

• Вони б пишалися тобою, доню! – замітила бабуся, куди я задивилася. – Ти просто красуня!

Я поцілувала її і пішла на свій казковий випускний вечір. По дорозі ми зустрілися з Соломією. Вона також дуже гарно виглядала. Сукня у неї була червоного кольору і не довга. Волосся гарно зібране у пишну зачіску і легкий макіяж підкреслював її принади.

• Що! – вигукнула вона. – Вперед до закінчення!
• Вперед! – вигукнула я.
• Сфотографуємося на згадку? – запропонувала вона.
• Давай!

Ми зупинилися і зробили селфі.

• Красуні! – сказала ми в один голос і зареготали.
• А Максим не приїхав? – запитала я у дівчини.
• Говорив, що не буде їхати! – опустила вона голову. – Багато справ в університеті, тому потрібно вчитися.

Я все зрозуміла.

• Не засмучуйся, Орисю! – заспокоювала вона мене. – Ми і без нього класно відірвемося сьогодні.

Так і було. Випускники відривалися на повну. Весь вечір ми танцювали і веселилися. А під ранок пішли зустрічати сонце.

Я поверталася з Соломією додому. Чиясь знайома постать прошмигнула біля нас. Я впізнала хто це. Максим! Але чому він іде від будинку Ярини?

• Максиме! – гукнула я. – Стривай!

Він зупинився.

• О, привіт дівчата. Не очікував вас зустріти.
• А ми тебе! – сердито промовила Соломія.
• А коли ти приїхав? І чому не прийшов до мене на випускний? – запитала я.
• Я приїхав пізно, тому не встиг до тебе.
• А де ти був?
• Гуляли з хлопцями, от і повертався якраз додому.