6

Задзвенів будильник. Як хочеться ще поспати, потягувалася я у ліжку, але потрібно вставати і їхати до художньої школи. Це тут у мене канікули, а там – навчання продовжується. Після вчорашнього вечора настрій тільки віднявся, адже що може бути краще, аніж примирення з коханим. Тож, швиденько одягнувшись, я з посмішкою вийшла на кухню.

• Доброго ранку, бабусю! – привіталася я і сіла за стіл.
• Доброго! – поглянула на мене бабуся і посміхнулася. – Бачу, щось все – таки сталося на дискотеці, так? Розповідай! – вона присіла біля мене.
• Я помирилася з Максимом! – на одному диханні вимовила я.
• От і добре. А ти хвилювалася, що він тебе покинув. Все ж налагодилося.
• Так і я дуже від цього щаслива!

Я поглянула на годинник. Потрібно збиратися, якщо хочу встигнути на маршрутку. Я подякувала за сніданок ,одягнулася чим тепліше і побігла на зупинку. Сьогодні також був сильний мороз. Я щільніше закутала шарф на шиї і вправно чимчикувала до зупинки. Підійшовши ближче, помітила знайому постать.

Тимофій стояв із великою валізою. Як ж мені не хотілося його зараз бачити! Не тому, що він мені огидний і т.д, просто щось защеміло у грудях після нашої останньої зустрічі. Я не дуже хотіла, щоб він повертався додому, але іншого виходу у мене просто не було.

• Привіт! – промовила я, коли підійшла і стала на зупинці.
• О, привіт! – повеселішав він, коли помітив мене. – Не очікував тебе тут побачити! Ти куди зібралася?
• До художньої школи на заняття. А ти повертаєшся додому?
• Так. Я ж говорив тобі, що їду! – посмішка зникла на його обличчі, а з нею і милі ямочки на щоках.
• Як твоя брова? – перевела я тему розмови. – Не болить?
• Вже – ні! – доторкнувся він до рани. – Дякуючи тобі і твоїм золотим рукам!
• Не перебільшуй, будь ласка! – засоромилася я.

Під’їхала маршрутка і ми зайшли в середину. Тимофій сів біля мене і ми з ним говорили на різні теми. Насправді з ним було дуже легко і весело, про що раніше я навіть і не подумала б, бо мало з ним проводили часу.

• Ой! – вигукнув він. – Геть про все забув. У мене для тебе подарунок. – він дістав свою книгу, яку читав в той вечір. - Ти говорила, що хочеш прочитати «Псалтир», але немаєш часу, тому ось – він вручив мені її – коли ми зустрінемось наступного разу, щоб ти її вже прочитала. Зрозуміла? 
• Дякую! Обіцяю, що прочитаю.

Маршрутка під’їздила до райцентру. Я підготувалася виходити. Тимофій вийшов за мною.

• Орисю! – гукнув він.

Я зупинилася. Він підійшов до мене і сильно притис до себе. Я відчула, як калатає його серце і сум огорнув мене. Важко розуміти, що людина, яку ти кохаєш не відповідає тобі взаємністю. Так було і з ним. Він кохав, а у мене був інший. Дуже шкода, що ми не зустрілися раніше. Можливо все було б інакше.

• Прощавай! – прошепотів він і ніжно поцілував мене у щоку своїми гарячими губами.
• До нової зустрічі! – підбадьорила його я.

Він забіг назад до маршрутки і помахав мені рукою. Тимофій поїхав, залишивши глибокий сум у моїй душі і ….в серці.

Заняття у школі проходило діже цікаво. Викладач привітав нас зі святом. Ми весело заколядували і він озвучив завдання на сьогодні.

• Учні! Я знаю, що у кожного з вас є та людина, яку ви можете назвати справжнім другом. Зобразіть її чи його у себе на полотні. Час пішов і до праці.

Ще те завдання. Кого ж мені намалювати? Згадавши Тимофієве обличчя, я вирішила зобразити саме його. Тому, що за цей час він мені став справжнім другом: рідним, дорогим і близьким.

Тож, я вирішила намалювати його у цю хвилину, коли ми прощалися, саме цей момент можна було б дуже ефектно зобразити. Я дуже старалася перенести все те, що я побачила. Його риси обличчя, відблиски сонця у темно – карих очах, пухкі згини губ і звичайно ж, маленькі ямочки на щоках. Він повинен бути веселим і життєрадісним на картині, вирішила я. Тож, кілька годин роботи і картина готова.

Ігор Петрович, знову нахилився до мене і прошепотів.

• «Просто – чудово!»

Я посміхнулася і ще раз оглянула своє творіння. Із картини і справді, ніби живий на мене дивився Тимофій. Я вирішила не залишати картини у школі, а забрати портрет додому. Викладач не заперечував, тому обгорнувши його у папір, я поспішила назад додому.

Повернувшись, на мене чекала несподіванка. Я зайшла до будинку, а на мене вже чекав Максим.

• Привіт! – промовив він і підійшов до мене.
• Привіт! – неочікувано поглянула я на бабусю.
• Ти ж Максиму не сказала, що їдеш на навчання. От він прийшов до тебе, а тебе – немає. – продовжувала бабуся. – Я і думаю, нехай почекає тебе.
• А що це за картина у тебе? – запитав він. – Покажеш?

Я злякано поглянула на бабусю. Йому цього точно не потрібно бачити.

• Давай я занесу! – промовила бабуся, зрозумівши мене. – А ви йдіть до кімнати, поговорите, відпочине Орися нехай з дороги.