Задзвенів будильник. Як хочеться ще поспати, потягувалася я у ліжку, але потрібно вставати і їхати до художньої школи. Це тут у мене канікули, а там – навчання продовжується. Після вчорашнього вечора настрій тільки віднявся, адже що може бути краще, аніж примирення з коханим. Тож, швиденько одягнувшись, я з посмішкою вийшла на кухню.
Я поглянула на годинник. Потрібно збиратися, якщо хочу встигнути на маршрутку. Я подякувала за сніданок ,одягнулася чим тепліше і побігла на зупинку. Сьогодні також був сильний мороз. Я щільніше закутала шарф на шиї і вправно чимчикувала до зупинки. Підійшовши ближче, помітила знайому постать.
Тимофій стояв із великою валізою. Як ж мені не хотілося його зараз бачити! Не тому, що він мені огидний і т.д, просто щось защеміло у грудях після нашої останньої зустрічі. Я не дуже хотіла, щоб він повертався додому, але іншого виходу у мене просто не було.
Під’їхала маршрутка і ми зайшли в середину. Тимофій сів біля мене і ми з ним говорили на різні теми. Насправді з ним було дуже легко і весело, про що раніше я навіть і не подумала б, бо мало з ним проводили часу.
Маршрутка під’їздила до райцентру. Я підготувалася виходити. Тимофій вийшов за мною.
Я зупинилася. Він підійшов до мене і сильно притис до себе. Я відчула, як калатає його серце і сум огорнув мене. Важко розуміти, що людина, яку ти кохаєш не відповідає тобі взаємністю. Так було і з ним. Він кохав, а у мене був інший. Дуже шкода, що ми не зустрілися раніше. Можливо все було б інакше.
Він забіг назад до маршрутки і помахав мені рукою. Тимофій поїхав, залишивши глибокий сум у моїй душі і ….в серці.
Заняття у школі проходило діже цікаво. Викладач привітав нас зі святом. Ми весело заколядували і він озвучив завдання на сьогодні.
Ще те завдання. Кого ж мені намалювати? Згадавши Тимофієве обличчя, я вирішила зобразити саме його. Тому, що за цей час він мені став справжнім другом: рідним, дорогим і близьким.
Тож, я вирішила намалювати його у цю хвилину, коли ми прощалися, саме цей момент можна було б дуже ефектно зобразити. Я дуже старалася перенести все те, що я побачила. Його риси обличчя, відблиски сонця у темно – карих очах, пухкі згини губ і звичайно ж, маленькі ямочки на щоках. Він повинен бути веселим і життєрадісним на картині, вирішила я. Тож, кілька годин роботи і картина готова.
Ігор Петрович, знову нахилився до мене і прошепотів.
Я посміхнулася і ще раз оглянула своє творіння. Із картини і справді, ніби живий на мене дивився Тимофій. Я вирішила не залишати картини у школі, а забрати портрет додому. Викладач не заперечував, тому обгорнувши його у папір, я поспішила назад додому.
Повернувшись, на мене чекала несподіванка. Я зайшла до будинку, а на мене вже чекав Максим.
Я злякано поглянула на бабусю. Йому цього точно не потрібно бачити.
#10847 в Любовні романи
#4264 в Сучасний любовний роман
#2845 в Молодіжна проза
Відредаговано: 31.03.2020