3

Щастя багато не буває. Ці дні я була неначе в казці. Максим кожного ранку чекав мене біля воріт і ми разом, взявшись за руки йшли до школи. Тем для розмов у нас побільшало вдвічі, тож ми ніколи з ним не сумували, а постійно щось обговорювали. Мої подруги вже змирилися з тим, що більшість свого часу я проводжу з ним. Одна Яринка до цього ніяк не могла звикнути. Я помітила, як  вона спостерігала за нами, коли ми сиділи на перервах на вулиці і Максим мене обнімав, а ще мені здавалося, що вона слідкує за нами, бо де були ми , там і вона швидко з’являлася. Інколи це набридало, бувало що Максим її просто відганяв від нас, але вона на наступний день знову поверталася. Тепер вона частіше приходила до мене додому. Коли  була сама, вона постійно цікавилася де Максим, чи він прийде до мене сьогодні? А коли він був зі мною, то сиділа біля нього, немов приклеєна. Одним – єдиним місцем, де її не було, був наш пагорб.

• Тобі вона ще не набридла? – запитав якось Максим, коли ми сиділи на нашій лавочці.
• Набридла! – відповіла я і поклала свою голову йому на плече.
• Мабуть вже час гнати її від себе, бо відчуває моє серце, що вона щось зробить погане.

На ці слова тоді, я не звернула уваги, бо в ці моменти була просто щаслива.

В такій романтичній і незрозумілій атмосфері пройшла осінь і наступила зима. Я одягнулася тепліше, накинула куртку, свою теплу шапку і виходила на вулицю. Сьогодні, мені потрібно було їхати знову до художньої школи. Але, спочатку на уроки. Дні вже добігали до свого завершення і скоро Новий рік. Справ було дуже багато, ми з бабусею були постійно зайняті бо готувалися до Різдва, адже розпочався передріздвяний піст і потрібно було гарно прибрати в оселі, підбілити стіни в хаті, рушники попрати і багато чого. А ще, ми готувалися до Причастя. Тому, зараз рідше мала змогу зустрічатися з Максимом. Він також готувався до причастя, тому ми вирішили не спокушати один одного. В храмі, він постійно дивився на мене. Я вже почала соромитися його поглядів, бо них також помічали і інші прихожани. Він став не уважним, тому неодноразово був покараний отцем Олександром. Пізніше, отець зрозумів причину і вже не сварив мого Максима. Ярина також спостерігала за нами. Раніше вона стояла біля мене, а тепер – вийшла на перед, щоб Максим міг бачити її у всій красі. Я лише посміхалася з цієї ситуації, бо напевне знала, що він кохає мене і тільки я йому потрібна.

Вийшовши з будинку, перекинула рюкзак за плечі і почала йти до школи. Тут несподівано, раз! Сніжкою хтось поцілив мені в спину. Я обернулася, але нікого не було. Трішки відійшла, і знову теж саме. Оглянувшись навколо, я почала гукати.

• Макс! Це вже не смішно, виходь! – загукала я мало не плачучи.

Нікого не було видно. Я почала знову йти і ..

• Ух! – вистрибнув якийсь хлопець з-за воріт. - Привіт, Орисю! – промовив хлопець.
• Тимофій? – здивувалася я. – То це ти таке робиш?
• Я! Каюсь, каюсь! – він посміхнувся.

Останній раз ми бачилися з ним кілька років тому. Вони не приїздили більше до баби Валі, бо як говорила бабуся поїхали на батьківщину його тата. Я помітила, як за цей час він змінився. Чимось ззовні він був схожий із моїм Максимом, але очі у нього були темно – карі і на щоках, коли посміхався було дві маленькі ямочки. Вони надавали йому родзинки. Що сказати «красень!».

• Куди прямуєш? – запитав він мене.
• До школи. А що у вас вже канікули? – запитала я.
• Так. У нас – карантин в школі, тож ми з Вірою приїхали до бабусі. Можливо, давай я тебе проведу? – посміхнувся він.
• Не потрібно! – почула я голос за спиною. – Я сам її проведу, правда ж зірочко? – біля мене став Максим і поцілував у щоку.
• Так! Ходімо? – посміхнулася я до Максима. – Приємно було тебе побачити, Тимофію. Бувай.
• Бувай! – важко промовив хлопець.

Максим взяв мене за руку і ще раз поглянув на Тимофія.  У цей момент, я відчувала себе мішенню, в яку хочуть одразу поцілити дві стріли.

• Це хто такий? – запитав Максим. – Я його раніше тут не бачив.
• Бачив. Це Тимофій, – промовила я. – Онук баби Валі.
• То це він? – здивувався хлопець. – І справді не впізнав його.
• А що він від тебе хотів? – не міг заспокоїтися Максим. – Не встиг, я затриматися на кілька хвилин, як вже напали на мою красуню кавалери? – посміхнувся він і скубнув мене.
• Не смішно! – відповіла я. – Просто, він мене побачив і вирішив привітатися.
• І все? – скептично поглянув на мене і зупинив.
• І все! – відповіла я і поцілувала його в губи.

Він задоволено закружляв мене і ми побігли до школи, адже вже запізнювалися.

Уроки пройшли напрочуд швидко, тому я прибігла додому, взяла свої інструменти і побігла на зупинку. Маршрутки довго не було, тому я вже встигла трохи замерзнути. Біля мене проїхав автомобіль і зупинився.

• Вас підвезти? – почула я знайомий голос і обернулася.

Дверцята відкрилися і біля мене став Тимофій.

• А ти куди прямуєш? – посміхнулася я.
• Я їду до райцентру. Бабці ліки потрібні, тому взяв машину у дядька Олега.
• А я думаю, де я її бачила. А у тебе є права? – запитала я.
• Звичайно. То ти сідаєш, чи ні? – перепитав він.
• Так! – я швидко підбігла до дверей і відчинила їх.