2

Я повернулася додому у поганому настрої. А ще потрібно було піти на наше з Максом місцем і ввечері з однокласниками на пікнік. Мені нічого більше не хотілося. Прийшовши до будинку, бабуся вже чекала на мене з обідом.

• Мий руки і сідай за стіл! – промовила вона. – Будемо обідати.
• Я не хочу, бабусю! – промовила я і пішла до своєї кімнати.

Переодяглася і впала на ліжко. Чому все так? Хіба люди, які не такі забезпечені, як чиновники не мають права мати талант?За що так зі мною Лєнкин тато? Він ж мене зовсім не знає, щоб так керувати моєю долею задля вдоволення самолюбства своєї доньки? За своїми роздумами я і не помітила, як зайшла бабуся.

• Щось сталося, доню? – запитала вона і поклала свою руку мені на плече.
• Нічого, бабусю. Просто втомилася! – промовила я, бо не хотіла засмучувати бабусю.
• Я ж бачу, що щось тебе гризе. Не хочеш розповісти? – лагідно запитала вона.

Я вирішила поділитися з нею, можливо вона мені чимось допоможе.

• Лєнкин тато заборонив Ігору Петровичу допомагати мені – на одному подиху промовила я.
• Як це? – не зрозуміла бабця.
• Він сказав, що художником мені не бути. А Лєнка пригрозила, що мені світить тільки професія вчителя образотворчого мистецтва в школі.
• От і мала зараза! – промовила вона. – Нічого і на таких, як вони знайдеться управа, от побачиш. Ти у мене дуже талановита, доню. І без їхньої допомоги доб’ємося всього самі. Ми ж сильні?
• Так, бабусечко! Дякую, що підтримали мене, бо я вже зовсім розклеїлася.
• Цього робити не потрібно! Ми повинні бути сильними, правда ж за нами. А тепер вставай і швидко обідати.

Я поцілувала свою порадницю і пішла до столу. Ми ще розмовляли з бабусею, коли у вхідні двері хтось постукав.

• Відчинено! – вигукнула я.
• Доброго дня, бабусю Оле! – промовив Максим і випрямився на весь свій зріст.

Я схопилася за голову. «Забула!»

• Проходь, Максиме! – промовила бабуся.
• Я ненадовго. – промовив він і поглянув на мене. – Орисю, ти забула про зустріч?
• Вибач, Максиме! Справді – забула! Але вже можемо йти!

Я швидко встала з-за столу і пішла збиратися. В сумку склала свої фарби, пензлики і взяла мольберт. Він був трохи заважким, але підійшов Максим і взяв його у свої руки.

• Я тобі допоможу! – промовив він і посміхнувся.
• Дякую! – віддала я своє приладдя.
• А куди це ви зібралися? – не зрозуміла бабуся того, що відбувалося.
• Ми ненадовго! – заспокоїв її хлопець.
• Тільки без дурниць! – підморгнула вона нам.

Ми засміялися і вийшли з будинку. По дорозі до нашого місця, ми багато розмовляли і в кінці села нас чекала несподіванка.

• Привіт! – промовила Яринка. – А куди це ви так зібралися? – запитала вона у нас і перейшла дорогу?
• Привіт, Яринко! – промовила я. – Ми йдемо малювати портрет Максима.
• А можна з вами? – запитала вона і поглянула на Максима.
• Ні! – суворо відповів він. – Ми повинні бути на самоті, бо ти будеш відволікати пані художницю і мій портрет вийде не дуже гарний. Хочеш, щоб з мене всі насміхалися?

Я хотіла вже йому заперечити і все ж таки взяти дівчину з нами, але Максим, ніби відчувши це поглянув на мене і похитав головою.

• Вибач, Яринко! – поглянула я на неї. – Давай іншим разом.
• Добре! – похмурніла вона. – А ти йдеш сьогодні з вашими на пікнік? – випалила вона.
• Так – відповіла я.
• Тоді, до завтра! – промовила вона посміхнувшись і пішла назад до будинку.

Я помітила, що Максим від цих слів змінився. Ми попрямували далі. Розмовляти він не хотів і на всі мої запитання лише кивав головою. Тож, я вирішила запитати у нього, що ж сталося.

• Максиме, чому ти мовчиш? – запитала я, коли ми вже майже дісталися до нашого місця.
• А про що говорити? – поглянув на мене. – Ти не говорила, що йдеш сьогодні з однокласниками!
• А що тут такого? – не зрозуміла я. – Всі йдуть і твоя Соломія також, тоді чому мені не можна?
• Я не сказав, що не можна, просто, якби ти була б моєю дівчиною – він поглянув на мене – то я б дуже хвилювався б за тебе.

«Його дівчиною!» - нічого собі подумала я. Але, я зробила вигляд, що нічого не почула. Ми розташувалися для роботи. Я посадила його на нашу лавку, прилаштувала навкруги його гарний фон і почала малювати. Спочатку було трішки хвилююче, бо я малюю його вперше і цей пронизливий погляд мене спантеличує.

• Не дивись на мене так! – пригрозила я. – Бо зроблю з тебе чудовисько.
• А як потрібно дивитися на дівчину, яка тобі подобається? – пішов він у наступ.

Я зашарілася і опустила очі. Тож, вирішила перевести розмову. Максим розповідав мені про канікули у бабусі. Розповів про Соломіїного залицяльника, що не хотів її відпускати додому і ми весело сміялися. Так, непомітно почало вечоріти.

• Останній штрих! – промовила я і пензликом підправила фон зеленою фарбою.
• Можна дивитися? – запитав він і підійшов до мене.
• Вау! – вигукнув він. – Дякую, художнице, справді дуже гарно – він став позаду мене і я змогла відчути теплоту його тіла.
• Тобі подобається? – повернулася я до нього і наші погляди зійшлися.
• Дуже! – він дивився мені в очі і повільно нахилявся. Я затамувала подих і чекала того, що повинно було статися.