Розділ ІІ. Подруги - суперниці

1

Минули роки і настав час дорослішання. Саме такий період у житті, коли змінюється світогляд і з’являються нові інтереси.

Коли Яринка почала жити у нашому селі я була дуже щаслива, адже ще з лікарні дуже з нею потоваришували. До школи цього року вона ще не ходила, бо була на рік молодшою від мене. Тож на наступний рік вона вже була першокласницею. Я познайомила її з Марійкою, бо Максима і Соломію вона вже знала. Ми товаришували. Часто дівчинка приходила до мене і ми з нею багато про що говорили. Інколи Марійка і Соломія мене ревнували до неї, бо говорили, що я про них почала забувати. Але, в дійсності все було не так. Я просто хотіла трошки більше уваги приділити їй. Про своє місце з Максимом я їй ніколи не розповідала, хоча і часто туди навідувалася з хлопцем.

• Ти хоча б не розповідала Яринці про наше місце? – перепитав він, коли ми сиділи на нашій лавочці?
• Ні. Це ж наше місце! – промовила я.

І справді, це було лише наше з ним місце. Яринка часто запитувала мене, куди я ходжу з Максимом, але я завжди придумувала різні відмовки. Я помічала, що Яринка дуже хотіла б також гратися з Максимом, а не з дівчатами, але хлопець цього не хотів, бо був постійно біля мене. А її це починало злити.

• Чому Максим постійно з тобою грається? – сердилася вона. – Я хочу, щоб він був зі мною!
• А я не хочу! – говорив суворо Максим. – Я з Орисею завжди у парі.

Мені це подобалося, бо я не хотіла, щоб він був з нею, хоч і вважала її подругою.

Цієї осені я перейшла до 9 класу, а Максим до 11. Дуже багато чого змінилося, не тільки ми ззовні, але і з середини. За ці роки Максим дуже змінився. Він став ще вищим на зріст, але зміцнів у статурі. Темне волосся, здавалося ще потемнішало і виглядало, ніби розтала смола. Карі очі і пухкі губи манили до себе. Так! Він мені дуже подобався. Спочатку, я думала, що як друг, але тільки зараз зрозуміла, що ні, коли побачила його після літніх канікул. Кожного літа вони їздили на всі канікули до своєї бабусі Ніни в сусіднє село. Тож, я залишалася з Яринкою і Марійкою.

• Привіт, Орисю! – привітався він, коли я малювала в садку. – Знову малюєш?

Я обернулася і побачила його. Він посміхався до мене і мені здавалося, що сьогодні навіть сонце почало світити яскравіше.

• Привіт! – промовила я і мої вуста розпливлися в посмішці. – Так, ось вирішила домалювати розпочате.

Він підійшов ближче до мене і я відчула його солодкий запах.

• Садок? – похмурнів він. – Я думав, що ти мене намалювала. Ще коли у тебе про це просив, а ти ніяк не можеш виконати лише одне моє бажання.
• Вибач! – опустила я голову. – Завтра ж цим займемося.
• Займемося? – його очі пояскравішали. – Чим саме?
• Будеш мені позувати. Я ж повинна намалювати тебе з натури.
• Ах, так! – скуйовдив своє волосся. – Тоді до завтра? На нашому місці?
• Так. Зустрінемося після школи, коли ще буде день – промовила я.
• До завтра! – ще раз посміхнувся він і пішов до себе.

Я відчула, як калатало моє серце. Жодного разу ще воно не вибивало такого ритму. Я задумалася. Цікаво, якою б ми були парою?

• Орисю! – загукала бабуся і перебила мої роздуми. – Ти ще довго?
• Іду, бабусечко! Іду вже!

Сьогодні ми повинні були поїхати до місті, щоб дещо докупити. Тож, зібравши свої фарби я поспішила додому. Швиденько вимила руки після малювання і ми з бабусею пішли на автобус. Приїхавши до райцентру, я підійшла до магазину з фарбами. Старі у мене вже закінчувалися, потрібно було купити нові, адже завтра знову до художньої школи. За цей час, я і справді багато чого навчилася. Ігор Петрович не міг натішитися моїм талантом. Він постійно хвалив мене, ставив у приклад в групі, а ще декілька моїх робіт забрали на виставки до міста. Я пишалася, а дівчата з класу мені по – справжньому заздрили. Особливо Лєнка. За ці роки навчання, вона і справді хотіла мені помститися. Їй дуже не подобалося, що її мазню ніхто не хвалить і Ігор Петрович називав мене найкращою ученицею в класі, а не її.

Одного разу після уроків, вона чекала на мене біля класу. Бабуся зі мною більше не їздила на заняття, я сама на цьому наполягла і вийшовши зіштовхнулася з нею. Вона визвірилася на мене і взяла мої роботи.

• Думаєш, що краща за мене? – кричала вона. – Ніколи, чуєш, ніколи ти такою не будеш. Мені однаково, що говорить про тебе той дурень, Ігор Петрович, я тут найкраща. Знаєш, хто мій тато?

Я витріщила очі на неї.

• Ні! – промовила я.
• Мій тато – голова райдержадміністрації. У цьому містечку все наше. Тож, тобі ніяким художником не стати. Зрозуміло? Все, що тобі світить, то це – вчитель малювання у твоїй школі.
• Це ще побачимо! – вимовила я і відштовхнула її.

Нічого собі, королева, не могла заспокоїтися я. Ще побачимо, хто кого. Приїхавши додому, одразу ж розповіла про все бабусі.

• Нічого, доню! – заспокоювала мене вона. – І на таких грізних є управа. Ти у мене талановита, тому такі погрози.